Колись я був допитливим хлопчиком. Любив читати купу книжок про різну небувальщину й досліджувати стародавні вірування. Але найбільше — слухати діда. Пам’ятаю його й досі як живого: сивий, наче молоко, сидить собі на ослінчику, перебирає порічки й розповідає історії. Він знав багато того, чого вже ніде не почуєш: про стародавній замок на березі Стиру, про велетенського сома на дні Нобелівського озера, про Божу ікону в Морочному, про шабаш відьом біля всохлого дуба на околиці села. Я слухав з захопленням старенького, мотаючи на вус фольклор і задаючи ще більше питань.
Батьки ніяк не могли відтягнути мене від дерев’яної хатки, а дід весь час сміявся й пропонував залишитись на нічліг. Мати не хотіла завдавати зайвого клопоту й відмовляла. Одного разу її все-таки вдалось вмовити, і я з нетерпінням чекав вечора, щоб наслухатись казок.
Уже сутеніло. Старенький завершив поратись по господарству й куняв надворі, сидячи на лавочці. У той час бабуся встигла нагодувати мене пиріжками й відпустила гуляти.
— Діду, розкажіть щось цікаве, — розбудив немічного.
— Га? — прокинувся він і сонними очима глянув на мене.
— Розповісте казку на ніч? — повторив своє бажання тихішим голосом, боячись розсердити. Але той лише усміхнувся й посадив на коліно.
— Ой, і не набридло тобі? Чого я тільки не розповідав?
— Ви обіцяли про церкву.
— А-а-а, — протягнув дід, наче згадав щось важливе, і почухав потилицю, — це про ту розвалюху?
Я лише кивнув у відповідь. У нашому селі було дві церкви: одна — дійсна, інша — давно покинута людьми. Про останню ходило дуже багато забобонів, і її оминали десятою дорогою. Це лише розбурхувало мою уяву.
— Ти коли-небудь був там?
Я похитав головою. Тоді мені було вісім років, і батьки боялись відпускати самого далеко від дому. Тому та частина села залишались все ще не дослідженою.
— Ходімо, покажу тобі, — дід поставив мене ноги й хотів уже встати, як я злякано смикнув за рукав і спитав:
— А привиди нам шкоди не зроблять?
Старий засміявся.
— Хто тобі таке розказав? Мати чи батько? Але не бійся. Єдине, на що ми наткнемось, — це миші. Жодних чудовиськ. Можеш повірити діду, він то точно знає, — і підморгнув.
Я несміливо посміхнувся у відповідь і послідкував за ним, відганяючи від себе погані думки.
Іти було недалеко. Будинок діда стояв на краю села, якраз неподалік від закинутої церкви. Та примістилась собі на узвишші, дивлячись темними віконницями на хатки внизу. Білі стіни вигравали в місячному світлі тріщинами та дощовими потоками. Дах встиг перетворитись на пил, і вгорі чорніли балки з поржавілими хрестами. Де-не-де посеред стін виднілись завали й величезні діри. А троянди... вони заполонили весь пагорб. Дикі кущі, розростаючись, поглинули церкву й знайшли притулок у тріщинах стін, вікон, фундаменту.
По одній з протоптаних стежок ми дібрались з дідом до церкви. Чагарник нещадно рвав штани й колов тіло, і я ледве не плакав від болю. Але нарешті ми опинився навпроти головного входу. Навпроти нас стояли дерев’яні двері, які давно випали з петель та ненадійно прихились до одвірків дверей. Щоб потрапити всередину й не зачепити їх, довелось вигинатися й ледве не повзти навкарачки.
У церкві панувала темрява, тільки місячне світло виривало з невідомості поодинокі старенькі лавочки й ікони. Дід, переступаючи кущики троянд, дістався до вівтаря й сів навколішки, наказуючи мені зробити те ж. Я слухняно виконав прохання й перелякано розглядав розмиті лики святих, що вивищувались над нами. У них було стільки химерного й страшного… аж мурашки йшли по шкірі.
— Страшне місце? — спитав дід. Його голос відірвав від гнітючих думок. Проковтнувши клубок у горлі, я відповів невпевненим голосом:
— У-у-угу, дуже.
На мить зависла тиша. Стіни закинутого храму повністю поглинули наші голоси. Натомість знадвору долинали звуки, що віщували пізній вечір: спів пізніх пташок, музику цвіркунів, оркестр жаб, шелест листя, мукання корів та інші турботи села.
Дід продовжив:
— Не завжди Україна була окремою країною, синку. Колись, у давні часи, тут панували поляки – дивні люди, які тільки пшекали та жекали. Не смійся мені тут! Прийде такий до твого дому, щоб провести перепис населення, а він: «Добший джень, хцемі пшепривєшджі…» — і ти зрозумій, чого воно хоче. Поки не прийде місцевий, який знає мову, ниц толкового не буде. І таких багато тут порозводилось. Будували дороги, проводили телеграфні дроти, осушували болота. Як вони казали, «просвіщали нас». І щодня була якась дивина; уже й не знали, чому вірити, а чому – ні.
Найстрашнішим було те, що поляки почали вводити свої порядки. Спочатку вони відбирали землю й віддавали своїм ветеранам на «осадництво». Тільки ті не знали правильного підходу до наших ґрунтів, а селяни мовчали, бо не дуже хотіли помагати чужинцям, які скривдили їх. Тому небораки недовго залишались у Поліссі та повертались до своєї Польщі, жаліючись на місцевих. Були такі, яким вдавалось тут влаштуватись. Ті навпаки шанували селян, допомагали їм час від часу грошима чи знаннями, тому доволі швидко заслуговували повагу і їм відплачували добром.
Згодом появились по селах школи, і чиновники давай гнати туди дітей з усіх околиць. «Обов’язкова освіта! Обов’язкова освіта!» — кричали вони. А коли приходив туди, на тебе чекав сухоребрий поляк з довжелезною лінійкою. І ще такий жовтий, ніби його сухоти мучили не перший рік. Так і здавалось, що от-от впаде й помре, бідолаха, посеред класу. Але натомість, він кричав на тебе за кожне неправильно пропшекане слово й бив по руках дерев’яною шпагою. І досі відчуваю її сліди на собі, але стара завжди каже, що то артрит. Ну, нехай!
На школах чиновники не зупинились. Слідом за ними приїхали всякі ксьондзи та почали розказувати, які ми невіруючі й що православна церква просякнута гріхами. Тоді терпіння й лопнуло. Якби вчасно не припинили й священики не відступили назад до своїх міст, то розгорівся б бунт. Однак не всі вони вернулись до себе додому. Були й такі, що сподобали наші краї й вирішили залишитись тут. Зокрема, молодий ксьондз, якого закріпили за нашим селом.
#7077 в Любовні романи
#230 в Історичний любовний роман
#277 в Історичний роман
Відредаговано: 12.06.2023