Епілог

Адам Бітлер

— І я радий оголосити вам переможця щорічної премії «Книжкова Лінза»! — урочисто вигукнув ведучий, тримаючи в руках білий конверт, що здавався надміру таємничим у його руках.

 Всі погляди були спрямовані на нього, а серця затамували подих в очікуванні. Я теж намагався зберігати спокій, хоча відчував, як напруження змушує все тіло тремтіти. Цього року літературне змагання було особливо складним, і нові таланти рвались уперед, сповнені готовності скласти мені конкуренцію.

— І… цьогорічним переможцем «Книжкової Лінзи» стає… дуже відомий вам автор, друзі… і це — Адам Бітлер! Він вже тричі здобуває нашу нагороду. Вау!

Здавалося, з моїх плечей знялася важка ноша, коли я почув своє ім’я. Шум аплодисментів залу накрив мене хвилею тепла. Піднімаючись на сцену, я ловив привітні погляди й усмішки, усвідомлюючи, як багато людей розділяють цей момент.

— Усі його книги щодня підкорюють нові вершини рейтингів, — сказав ведучий, вручаючи мені блискучу статуетку у формі книги. — Адаме, в чому твій секрет? Поділишся ідеями для нових історій?

Я всміхнувся, приймаючи нагороду.

— Насамперед, — почав я, видихнувши з полегшенням. — Хочу подякувати всім Вам, друзі. Без Вашої підтримки я навряд чи стояв би тут сьогодні, тримаючи цю важливу й по-справжньому значущу для мене нагороду. Для мене письмо — це, мабуть, не просто професія… Це місце, де я знаходжу свій голос, свої найглибші емоції, а головне спогади та мрії. Я пишу не тільки для себе, але й для вас, для всіх, хто коли-небудь втратив надію або шукав відповіді. І як же неймовірно усвідомлювати, що Ви відчуваєте ці слова разом зі мною, що ми стали частиною однієї великої історії.

Погляд ковзнув залом, де сотні очей дивилися з теплом і підтримкою. Десь серед цих облич були знайомі та близькі люди, ті, хто пройшов зі мною всі етапи цього творчого шляху.

— Та найбільше я хочу подякувати моїй дружині та доньці, — додав я, відчуваючи, як всередині спалахує тепла хвиля. — Адже, Ви не просто джерело мого натхнення. Ви — мій маяк, що допомагає не збитися з курсу навіть у найтемніші моменти. І Ваша віра в мене підтримує і надихає.

Крізь гучні оплески я бачив її обличчя, яке світилося щирою гордістю.

— Тож, як щодо нових історій? — повторив ведучий, усміхаючись.

— Можливо… — продовжив я, підвівши погляд до зали, відчуваючи, як серце починає битися частіше. — Я вирішив, що хочу взяти велику та довгу відпустку… Хочу проживати своє найкраще життя зі своєю родиною, моїми рідними, реалізовуючи наші спільні плани та мрії.. тому так, друзі… Настав час для молодих та в тисячі разів креативніших авторів, аніж я. Проте… хто його знає? Можливо, колись я знову увірвусь у Ваше життя з несподіваною новинкою.

Зал зустрів слова оплесками, а в повітрі вловлювалася особлива, тепла енергія єднання. Я усміхнувся, відчуваючи, що навіть попри моє власне бажання піти з письма, я все одно щасливий. І тепер я мав повернутись до реального життя, насолоджуючись ним на повну.

Я обережно постукав у двері, тримаючи пакети з гостинцями, аби не потривожити тишу і, можливо, не розбудити когось. Не встиг ще завмерти, як двері відчинилися з лагідним скрипом, а на порозі з'явилася Софія — її очі сяяли, а на обличчі розпливлася тепла усмішка.

— Тато, вітаю тебе! — вигукнула вона, обіймаючи мене міцно за шию. Я навіть не встиг поставити пакети на підлогу.

— Дякую, сонечко. Але ж не задуши батька в такому пориві, — з усмішкою відгукнувся я, обійнявши її вільною рукою. — А ось, це тобі, — додав, простягаючи невеликий букет, який приховав до цієї миті.

Софія здивовано поглянула на квіти, її очі розширилися від приємного подиву.

— Це теж твоя заслуга, — прошепотів я, схилившись, аби поцілувати її в щоку, поки вона, радіючи, тихо дякувала. — А де мама?

Вона кинула короткий погляд у бік спальні, зберігаючи загадкову усмішку.

— Там… я тим часом поставлю квіти у вазу.

Я кивнув, а сам поспішив до кімнати, де чекала Мелісса. Цілий день я не бачив моїх дівчаток і вже добряче скучив. Підійшовши тихо зі спини, обійняв її, відчувши, як вона відгукнулась, щільніше притулившись до мене.

— Я дуже сумував, — прошепотів їй на вухо, вдихаючи знайомий запах її волосся.

— Ти був найкращим сьогодні, Адаме, — відповіла вона так само тихо, її долоня лягла на мою шию, немов би хотіла передати більше, ніж слова. — І мені шкода, що не змогла бути з тобою поруч в цей момент.

— Припини, — я поцілував її в щоку. — У тебе тут справи значно важливіші за мої премії.

Мелісса тихо засміялася, дозволяючи мені наблизитися до колиски, де мирно спав Ян. Я обережно доторкнувся до його маленької долоньки, відчувши, як серце переповнюється ніжністю, аж поки Мелісса не підняла вказівний палець.

— Я тільки вклала його спати, Адаме. Не смій розбудити його! — намагалась удавати строгий тон, хоча її очі промовляли інше. — До речі, він такий же балакучий, як і ти!

Я усміхнувся, перевівши погляд з малюка на дружину.

— Страшно уявити, що буде, коли Ян подорослішає…

— Буде весело, — сказав я, обійнявши кохану міцніше. — Можливо Ян буде таким самим талановитим музикантом, як ти.