43

Адам Бітлер

— То.. як ти, все ж таки, погодилась вийти за між за того… придурка? — запитав я, усміхнувшись, відчуваючи як Мелісса продовжує водити пальцем по моєму торсу, лежачи в мене на грудях.

І навіть попри те, що я не бачив її обличчя, я відчув, як вона звела на мене свої очі, у яких на мить спалахнула іскра роздратування.

— Тебе це справді цікавить так сильно прямо зараз? — різко запитала вона, навіть трішки розсердившись. — Після того, що тільки що було?

Я не втримався і засміявся, знизуючи плечима.

— Ну.. я дуже сподіваюсь на те, що Русланчик чув, що ти кликала зовсім не його ім’я цієї ночі..

— Бітлере! — обурено вигукнула вона, жартома вдаривши мене кулаком у груди, утім швидко змінила вираз на теплу посмішку, наче навіть не хотіла ображатись.

— Я сказав правду, — промовив я, притискаючи її до себе міцніше, відчуваючи, як моє серце билося так само сильно, як і її.

Мелісса ще деякий час лежала на моїх грудях, і ми поринули в тишу, яка тепер здавалася найсолодшим звуком. Я вдихав її запах, теплий і п’янкий, який наповнював мене спокоєм. А кожен її дотик нагадував про ті часи, коли її любов була моєю найвищою мрією. І вона залишалась такою й досі..

— Я справді, зараз, не розумію як так вийшло… — прошепотіла вона та піднялася ближче до мого обличчя, і в її очах з’явилося відчуття вини, яке неможливо було не помітити. — Я.. я не кохала його. Зараз я розумію, що взагалі не кохала його ніколи.. Я просто хотіла бути… потрібною.. Хотіла, аби хтось піклувався про мене, кохав мене, бодай трішки… Проте останнє — точно не про нього. Точно не про Руслана..

Я мовчки продовжував спостерігати за дівчиною. Авжеж, мені не дуже хотілось чути, щось на кшталт такого, проте водночас… я намагався зрозуміти її. Зрозуміти, що стало тим переломним, можливо, моментом між ними. Колись мені здавалося, що їхній шлюб був побудований на чомусь міцному, на справжніх почуттях, на сімейному затишку... Та, можливо, я лише уявляв це. Уява завжди має здатність малювати красиві ілюзії.

— Що сталось? — обережно перепитав я, помітивши, як її погляд знову сховався від мене.

— Він… він зрадив мені, — різко відповіла вона, ніби тільки зараз зібралась з силою розповісти комусь про це. — І виявляється.. зраджував усі ці роки.

— Ого-о… — тихо протягнув я, відчуваючи, як кожне її слово пронизувало серце, змушуючи мене ще більше хвилюватися за неї.

— І знаєш, що найдивніше? — продовжила вона, обережно торкаючись мого плеча. — Коли я дізналася про це за день до нашої поїздки на озеро, мене це навіть не вразило. Я нічого не відчула. Спочатку мені здавалося, що це просто якесь дивне повідомлення від невідомої жінки. Але потім... — вона тяжко зітхнула, ховаючись у моїх обіймах. — Я побачила все на власні очі. Йому було байдуже, що хтось із нас міг би його побачити. Він відкрито фліртував, цілував якусь дівчину в тому барі... І їм було байдуже.

— Він ніколи не був вартий тебе, — впевнено сказав я, змушуючи дівчину знову глянути на мене. — Я завжди це казав тобі, навіть коли ти не хотіла цього чути.

— І хто ж, по-твоєму, мене вартий? — вона усміхнулась, і в її очах промайнуло тепло, яке поступово розтоплювало важкість нашої розмови.

— Напевно... ніхто, — тихо прошепотів я, м’яко усміхаючись. — Навіть я.

Декілька секунд Мелісса дивилась на мене, в мої очі, вивчаючи кожен куточок мого мороку так глибоко, як ніколи раніше, а потім — поклала долоню на моє обличчя, так ніжно, як лише вона вміла.

— Я так не гадаю, — так само тихо прошепотіла вона, і в її голосі відчувалась впевненість. — Сьогодні Софія показала мені дещо...

І хоча я до останнього був впевнений, що я даремно починаю хвилюватись, проте щось в мені таки казало, що думаю я вірно.

— І що ж вона тобі показала? — перепитав я, занурюючись в її зелений кришталь, що здавався нескінченним.

— Вона розповідала мені, як сильно любить тебе, і як у дитинстві ти писав для неї книги.. тільки для неї..

Я усміхнувся, заплющивши очі. Авжеж, Софія показала їй ті книги..

— «Лісова Фея»… — вона посміхнулась, провівши кінчиками своїх нігтів вверх по моїй щоці. — Ти назвав фею Леля? Лелі?

— Це гра слів, — я ледь не розсміявся, ще раз глянувши у її очі, де яскраво палали ті, давно знайомі мені вогники.

— Як Мелі? Ти назвав її Леля саме тому?

Я лише знизав плечима, а вона засміялася так щиро і легко, що здавалося, всі наші труднощі зникли разом із цим сміхом.

— Чому? — запитала Мелісса, уважно спостерігаючи за мною. — Чому ти продовжував це… скільки років?

— Тому, що обіцяв, — впевнено, але так тихо прошепотів я. — Тому, що всі ці роки ти й була моїм натхненням.. як тільки я тоді тебе зустрів, вперше. Моїм сенсом була лише ти.

— Але ж ти обіцяв, що забудеш моє ім’я і почнеш жити спочатку…

І я посміхнувся, почувши ці знову ці дурні слова.

— Прошу.. Забудь моє ім’я і почни жити спочатку.