41

Мелісса Корець

— Я... — почав Адам, і я побачила, як нервово він провів рукою по своїй шиї, ледве зітхнувши. — Я хотів перепросити. Мені не слід було так розмовляти з тобою вранці. Це було... неправильно. Пробач мені.

Я повільно повернула голову, впиваючись поглядом у його профіль, пом’якшений теплим світлом каміна. Він не дивився на мене, погляд був спрямований у полум’я, але я знала, що він відчуває мій погляд, відчуває мою тишу, сповнену мільйоном невисловлених слів.

— Все добре, Адам. Ти не повинен просити вибачення за свій настрій, — тихо відповіла я. Його очі нарешті зустріли мої, і в цьому погляді було стільки смутку, скільки я давно не бачила. Ледь зведені брови видавали його внутрішню боротьбу.. — В тебе щось сталось?

Адам заперечно похитав головою, проте я бачила, який це був нещирий жест, ніби спосіб відсторонитися ще більше. Його обличчя залишалося спокійним, але я знала, що він приховує щось болісне, що дійсно його турбувало, щось, що він не міг або не хотів розділити.

— А, якщо чесно? Як ти? — знову запитала я, повертаючись та сідаючи так, щоб бачити його перед собою.

— Ніч була... занадто довгою, а дощ — занадто сильним, — прошепотів він, провівши долонями по обличчю, неначе намагаючись стерти всі свої думки та втому. Це був його звичний жест, який говорив більше, ніж слова: так він робив, коли був виснаженим і пригніченим.

— Ти завжди казав, що я можу звертатись до тебе з усіма своїми питаннями та проблемами… Ти завжди усім допомагав, підіймав усім настрій і…дозволь цього разу попіклуватись про тебе, Адам..

Він підняв очі, дивлячись на мене з розгубленістю, яка змішувалась з подивом. Його погляд ковзав по моєму обличчю, ніби вивчаючи, ніби зважуючи кожне слово, немов я сказала щось, чого він ніколи не очікував більше почути.

— Прошу, Адаме, — повторила я, намагаючись пробитися крізь його стіну сумнівів і вагань. — Дозволь мені подбати про тебе.. Розкажи, що сталося.

Я бачила, як він мовчки боровся з собою, стискаючи руку в кулак, ніби намагався втримати щось нестерпно важке, щось, що він занадто довго носив усередині. Його очі — втомлені, з притлумленим блиском — наче глибокі води, що сховали безліч таємниць. Здавалося, він зараз не просто вагається, а стоїть на порозі, за яким — щось невідоме, щось таке, що лякає його не менше, ніж порожня сторінка, що чекає його слів.

— Я втомився, — нарешті тихо промовив він, і це звучало, наче видих, схожий на зітхання. Його очі зустрілися з моїми, і в них відбилася така глибока втома, що я відчула її своєю. — Я дуже сильно втомився, Мелі…

Він заплющив очі й заперечно похитав головою, немов так ховався від усього світу, від своїх незрівнянних розчарувань та болю.

— Мені ніколи не було так важко писати, як зараз. Я вже місяць намагаюся створити нову історію, але… все, що маю — лише п’ять сторінок. Усе зупинилося, немов би застигло. Це як зіпсований механізм, що застряг, поки я розчаровано спостерігаю, — його голос зірвався на легке тремтіння, і він видихнув, неначе випустивши в повітря весь свій біль. — Я шалено втомився від усього цього... І не знаю, що робити.

Я обережно підсунулась ближче, торкнувшись його плеча, намагаючись підтримати його хоча б цим невагомим жестом. Він різко здригнувся, ніби віддаляючись від усіх своїх страхів, і поглянув на мене, не відразу усвідомивши, що це всього лише моя рука, тепла і заспокійлива.

— Тобі потрібно відпочити, Адам, — прошепотіла я, намагаючись донести до нього, що це природно. — Це нормально... Перепочити, дати собі час...

— Ні, Меліссо, — перебив він мене, дивлячись мені у вічі з невимовним смутком, у якому змішалися розпач і гіркота. — Це не нормально. Я приїхав сюди, щоб писати, відпочити від шуму і нав’язливості міста, від цих постійних фільмів, камер, прем’єр. А… виходить, що я просто застряг. Це зовсім не відпочинок. Це... тягар, що тільки зростає.

Його голос здавався ще більш тужливим, і я відчула, як його біль проникає до мене, стаючи і моїм. Я просто сиділа поруч, слухала і мовчки дивилася на нього, даючи йому простір виговоритися, побути в цій безпеці, якою, сподіваюся, стала для нього.

— Я давно це відчував, проте все намагався закрити на це очі, — тихо продовжив він, опустивши погляд у свої руки. — Останні роки... всі історії здаються однаковими, немов я застряг у колі, де кожен персонаж повторює іншого, всі сюжети перетинаються, — він знову важко видихнув, продовжуючи крутити пальцями каблучку на своєму середньому пальці. — І я справді думаю, чи не закінчити з усім цим… з авторством, творчістю. Я просто…я просто вичерпався.

Я вдивлялася в його обличчя, намагаючись осягнути глибину цього втомленого, майже порожнього погляду. Його руки, що завжди були впевнені, зараз лежали безсило, немов втратили здатність творити світ з його уяви. І я відчула, що з кожним зітханням він ніби поступово здається, відступає вглиб свого розпачу, лишаючи те натхнення, що раніше палало в ньому яскравим вогнем.

— Адаме… — почала я, тихо нахиляючись до нього. — Ти так багато зробив… Я бачила, як твої книги надихали людей, як вони проживали твої історії, кожну емоцію. Ти створював не просто сторінки — ти будував світи, які існують для тих, хто здатний їх бачити. Ти навіть не уявляєш, як сильно тебе не вистачатиме, якщо ти вирішиш зупинитися.

— Я не знаю, як це звучить зі сторони, Мелі, — ледь чутно сказав він, ледь піднявши кутики губ у гіркій усмішці. — Можливо, це просто втома. Але… — він на мить замовк, знову подивившись у полум'я каміна, яке відбивалося в його очах, роблячи їх теплими й майже беззахисними. — Але, здається, я більше не бачу сенсу в тому, що роблю.