40

Мелісса Корець

Помітивши, як Софія поспіхом відповідає на дзвінок подруги, я тихо вийшла з кімнати, залишивши її зануреною в розмову. Ще перед виходом обернулася, вдячно посміхнувшись, хоч вона вже й не дивилася у мій бік. Цей короткий час, проведений разом, огорнув мене теплом і невимовним спокоєм. У її дитячій безпосередності та щирості я знаходила щось напрочуд цінне, те, що нечасто бачила у дорослих, зокрема й у тих, з ким проводила останні роки свого життя.

Здається, мені справді подобалося це маленьке сонечко навіть більше, ніж хто-небудь із моїх знайомих чи… Руслана. Від самої думки про нього стало якось незатишно, і я поспішно вигнала його образ зі своєї голови. Якби я могла, то відгородилася б від нього назавжди, як від застарілої, непотрібної згадки, що застрягла у минулому. Але сьогодні було по-іншому. У моїх думках все частіше виринало обличчя зовсім іншого чоловіка..

Не вагаючись, я повернулася на терасу, ніби це місце, де свіже повітря змішувалося із пахощами осіннього листя, могло дати відповіді на всі запитання. Погляд мимоволі знову натрапив на книгу, що лежала на столі, — темно-зелена обкладинка з легким коричневим відтінком нагадувала про ті лісові пейзажі з моєї молодості... Заголовок «З першого її погляду» тепер палав переді мною, ніби слова, які давно чекали на своє відкриття.

Щоразу, коли я торкалася книги, мені здавалося, ніби Адам знову стоїть поруч, готовий повторити ті ж самі обіцянки, що дав мені тоді, на нашій першій зустрічі. Чи справді я була такою сліпою, настільки поглинутою бажанням уникнути власних почуттів, що не помічала очевидного? Невже протягом усіх цих років він брав натхнення саме… у мені, як і обіцяв? Замість жартівливих історій, якими ділився з іншими, Адам створював для мене цілий світ, заповнений нашими спільними спогадами, нашими невисловленими думками та миттєвостями.

Кожне слово на сторінках цієї книги, кожна фраза здавалася мені знайомою, і водночас — віддзеркалювала щось, що я тільки починала розуміти. Можливо, він зберігав ці образи не для того, щоб нагадати мені про нас, а для того, щоб відкрити ту частину моєї душі, якої я так довго боялася. І зараз, читаючи ці слова, я відчувала, як бар’єри, що оточували моє серце, поволі починають тріщати під вагою цієї неприборканої правди.

— Хто приніс сюди цю книгу? — запитав Адам, з’явившись переді мною, немов грім. Його голос був схвильований, навіть трішки злий, а сам чоловік виглядав занадто втомлено, весь мокрий та захеканий, немов бігав від когось під цією зливою.

— Щось не так? — обережно перепитала я, ховаючи книгу руках. — Ти схоже взагалі без настрою.

Він тяжко зітхнув, намагаючись сховати в цьому всю свою злість. Якщо чесно, я вперше бачила Адама в такому жахливому настрої.

— Ніч занадто довга була, — різко відповів він й швидко пішов у свою кімнату.

Я стояла, мовчки вдивляючись у його очі, неначе силуючи себе запам’ятати кожну деталь. Хотілося увібрати в пам’ять всі його риси: ці маленькі, майже непомітні шрами, м’які обриси пухких губ, його теплий погляд, який здавалося, прочитував мої думки. Світло впало так, що виділяло кожен вигин його обличчя, обрамлене тінями дерев. Все це було таким рідним, таким затишним, що я не могла змиритися з думкою, що цей момент скоро стане минулим. І разом із ним зникнемо ми… ми разом. Ми більше не існуватимемо як одне ціле, не зможемо повернути того, що колись тримали у своїх руках, але так і не втримали

На мить, я відвела погляд вбік, почувши як тяжко Адам вдихнув, піднявши голову до неба. А потім — ця знайома вібрація його годинника...

— Бляха, — прошепотів він, так тихо, що це було майже невловимо. Проте я почула. Його годинник вібрував, відбиваючи ще один сплеск емоцій, а його серце і досі говорило більше, ніж він сам коли-небудь зміг би висловити.

Я стримала зітхання і видихнула майже беззвучно. Чому ми дозволяємо собі триматися за спогади, навіть коли вони лише болять? Я не можу… не хочу, аби він продовжував жити згадками.. Хоча я і сама розуміла, що ми вдвох продовжимо жити саме так.

— Адам… — його ім’я злетіло з моїх губ, наче останній шанс знайти в собі силу відпустити. Я дуже хотіла, аби він міг жити далі, творити, знаходити нові натхнення і, можливо, навіть зустріти справжнє кохання, яке могло б подарувати йому спокій і щастя… Навіть якщо це не я. — Можна попросити тебе про останнє? І… пообіцяй, що виконаєш це.

— Я слухаю.. — він поглянув на мене, а його очі ще глибше заблищали.

— Прошу.. Забудь моє ім’я і почни жити спочатку, — швидко сказала я. Справді боячись… що саме так це і буде.

Він гірко усміхнувся, його погляд став ще теплішим, і ця посмішка говорила більше, ніж я очікувала.

— Гадаєш, це можливо? — тихо запитав він, продовжуючи вдивлятися у мої очі, немов намагаючись розгледіти в них відповіді на всі свої питання.

— Ти повинен, Адаме. Ти ж обіцяв…

Мої слова повисли у повітрі, і я побачила, як він ледь помітно кивнув. Його мовчазна згода боліла сильніше, ніж будь-яке прощання.

На кілька секунд настала тиша, і лише наші погляди переплелися, ніби прощальний знак, який ми зберігатимемо в пам’яті. Кожен рух і погляд Адама закарбовувалися в моїй пам’яті, наче я намагалася забрати з собою образ.. Я боялась, що більше ніколи його не побачу.. дійсно боялась.