37

Адам Бітлер

Я роздивлявся комп'ютерну мишку, крутив її в руках, сподіваючись, що вона хоч якось допоможе вловити ідею, розворушить натхнення. Але дарма. У голові було порожньо, неначе всі слова зникли, випарувалися, залишивши лише важку тишу та гірке відчуття безсилля. Хотілось думати, писати, завершити бодай рядок — проте і цей мінімум здавався нездоланним.

З відчуттям досади я відкинув мишку вбік і, не думаючи, почав безладно натискати на клавіатуру. На екрані з’явилися рядки абсурдних символів і літер — «проаььмдлфтмфотмоо» — мов іронічний натяк на мій стан. Це було все, на що я зараз спромігся, і від цього ставало ще важче.

Розуміючи, що нічого так і не виходить, я підвівся й почав ходити кімнатою, намагаючись упорядкувати думки. Однак і це не допомогло — здавалося, що голова забита усім на світі, окрім книги. Я важко зітхнув, пригладжуючи волосся, ніби так можна було примусити мозок працювати. Проте ні, він залишався впертим і мовчазним. Схоже, сьогодні писанню не судилося статися.

Вийшовши на терасу, я з насолодою вдихнув нічне повітря, відчуваючи прохолоду, яка освіжала думки краще, ніж будь-які зусилля. Ніч пахла землею, вологим листям, а десь у кронах дерев знову метушились білки. Здалеку долинав шурхіт дощу, що тільки починався, — каплі барабанили по листю, наче створюючи мелодію, яка обіцяла затишок і спокій. Я завжди любив літні дощі, особливо серед гір. Цей чистий аромат природи, звуки, що огортають ніч у свій ніжний серпанок. Але… іноді цей дощ приносив із собою інші спогади, речі, які я волів би залишити в минулому, сховати під туманом часу і більше ніколи не згадувати. Однак.. я гарний брехун.

Мелісса: Нам потрібно зустрітись та серйозно поговорити.. Ти зможеш через три години на нашому місці?

Повідомлення від Мелісси лягло важким каменем десь всередині. Я сховав телефон у кишеню, відчуваючи, як у грудях пробуджуються занепокоєння й смуток. Звісно, нам потрібно поговорити. Ми вже тиждень не розмовляли нормально. Та тепер — «серйозно поговорити»? Я здогадувався, куди заведе нас ця розмова, хоч усім серцем не хотів вірити в це.

Три години по тому я вже чекав її на нашому місці. Небо було затягнуте важкими хмарами, вітер розгойдував дерева і холодив шкіру крізь одяг. Пізньою осінню повітря набувало цієї особливої гостроти, і хоч дощу ще не було, вологість пронизувала все довкола, створюючи відчуття наближення чогось неминучого. Я поправив свій чорний у клітинку шарф, розглядаючись навколо в пошуках її обличчя. Здавалося, навіть птахи завмерли, щоб не порушувати цю напругу.

— Довго чекаєш? — її голос прозвучав поряд настільки несподівано, що я здригнувся. Мелісса з’явилася наче нізвідки, з важкою легкістю в русі, з тою знайомою усмішкою на вустах — лише цього разу усмішка здавалася втомленою, ледь вловимою, мов тінь.

— Прийшов заздалегідь, — відповів я, посунувшись на лавці, звільняючи їй місце.

— На скільки? — запитала вона, зберігаючи спокійний, невимушений вираз обличчя, хоча в її очах блищала якась прихована тривога.

Я ледь усміхнувся, нервово провівши пальцем по брові.

— Близько двох годин, — чесно зізнався, дивлячись в її очі, зелені, глибокі й знайомі до болю. Проте цього разу погляд був зовсім іншим. Наче далеким, відчуженим.

— Чому?

— Бо… бо здається, я знаю, про що ти хочеш поговорити, Мел… — ледь прошепотів я, відчуваючи, як кожне слово стає все жахливо важким.

Ми зустрілись поглядами, і я відчув, як між нами знову розтягнулась ця невидима відстань, тиха і холодна, як це осіннє повітря навколо. Так, близькість залишалася, і водночас — відчуття, що нас щось віддаляє все більше. Вогник, що раніше палав у її очах, згас, залишивши тільки слабкий відголосок колишнього тепла. Напевно, як і мій вогонь теж..

Мелісса важко видихнула, і я помітив, як її руки, злегка тремтять.

— Мел… — промовив я ледве чутно, відчуваючи, як слова тануть на вустах, зникаючи, ніби дим у повітрі. Вони зависли між нами, тихі й нерішучі, немов боялися зруйнувати той крихкий світ, який ми створили разом і який тепер невідворотно тріщав по швах.

— Я знала, що це буде складно... але щоб настільки... — прошепотіла Мелісса, відвертаючи від мене очі, вологі, ніби дощові хмари над осіннім містом.

Я примусив себе усміхнутися, хоч у цій усмішці було більше гіркоти, ніж тепла. Це був рефлекс, спроба втекти, захиститися від того, що мало статися.

— Тож... скажи це ти… бо я не зможу, — ледь видихнув я, напружено відчуваючи, як серце калатає в грудях, а руки безсило звисають.

Вона обернулася до мене, її очі були повні ніжності й розгубленості. Її погляд проникав до самого серця, ніби пробиваючись крізь усі ті стіни, які так ретельно вибудовував. Ми зустрілися поглядом, і я відчув, як щось зламалося в мені. Хотілося затримати цю мить, зробити вигляд, що все ще можна виправити.

— Я не хочу це говорити... — знову прошепотіла вона, опустивши погляд. — Дуже не хочу...

— Тоді чому так усе?

Я бачив, як вона змусила себе усміхнутися, але ця усмішка була порожньою, як тінь на її обличчі, що розчинялася від сльози, яка повільно сповзала по її щоці.