36

Адам Бітлер

— Всі вже зібрались? — запитав я суворим тоном, кинувши погляд на друзів, що безтурботно стояли біля машини. Ми вже понад годину стоїмо на місці, чекаючи, поки хтось згадає, що забув телефон, сонцезахисні окуляри чи ще якусь дрібницю. Але, навіть попри цей затягнутий процес зборів, помітно бракувало двох людей.

Я важко видихнув, обіпершись на капот машини, роздратовано дивлячись на телефон, перевіряючи час.

— Тато, — почув я тихий голос Софії, яка обережно підійшла до мене. Її серйозний вираз обличчя відразу насторожив.

— Що сталось? — тихо перепитав я, відчуваючи, як моя тривога тільки зростає, коли зустрів її стурбований погляд.

Донька на мить замовкла, вагаючись, ніби не була впевнена, чи варто взагалі говорити те, що бачила. Вона завжди була дуже обережною з тим, що ділилась своїми переживаннями. Проте зараз її очі були наповнені нерішучістю, і я прекрасно розумів, що щось важливе відбувається в її голові.

— Тату, — вона знову тихо почала, ніби намагаючись зібратися з думками. — Мені здається, я бачила…

Її голос затих, і я вже був напружений, готовий почути будь-які погані новини. Що вона могла бачити? Якимсь інстинктом відчувалося, що це щось, чого я точно не хочу знати.

Але раптово, саме в цей момент, коли Софія, здавалось, зібралася сказати щось важливе, мене вибив з ритму Артем. Він гучно плеснув мене по плечу, ніби нічого не сталося, і я мимоволі здригнувся.

— Що ви тут шепочетесь? — радісно запитав Артем, з усмішкою на всі зуби, ніби ніяких проблем не було.

Я повернув голову до доньки, однак вона вже відвела погляд, ніби її маленька таємниця раптом втратила важливість, а потім взагалі сіла в авто. Здавалось, вона більше не хотіла ділитись тим, що насправді її турбувало, і мене це почало непокоїти ще більше.

— Та так, — намагаючись приховати своє роздратування, я відповів Артему, витримавши паузу. — Чекаємо Меліссу та Руслана, ти їх не бачив?

— Ні, не бачив, — легко відмахнувся він, навіть не помічаючи мого погляду. — Але, якщо хочеш моєї думки, Руслан просто вирішив "затриматись" там, де йому веселіше.

— Що ти маєш на увазі? — запитав я, не зовсім впевнений у своїй підозрі, хоча всередині вже палав вогник неспокою.

— Він всі ці години просидів у барі, — відповів Артем, злегка скривившись. — Як ти думаєш, йому весело тут з нами? Цікаво?

— Якщо чесно, я взагалі не хочу про нього думати, Артеме! — різко випалив я, тяжко зітхнувши, як від важкого вантажу. Руслан вже давно викликав у мене більше запитань, ніж відповідей.

Артем затримав на мені довгий підозрілий погляд, злегка насупив брови, але, побачивши мій вираз обличчя, просто похитав головою і відвернувся.

— Я втомився їх чекати, — пробубнів він, сідаючи в машину разом з Натою.

— Мелісса! Зачекай, нарешті! — гучний, трохи захеканий голос Руслана різко прорізав тишу, і я інстинктивно повернув голову в бік, звідки він доносився. Руслан поспішав за Меліссою, майже біг, але вигляд мав такий, наче сам не розумів, чому вона йде від нього з такою байдужістю.

Мелісса ж навіть не озирнулась, коли він знову крикнув її ім’я. Вона виглядала рішучою, стриманою, проте з кожним кроком я відчував, як її тривога проникає в моє власне серце. Вона зупинилася прямо переді мною, її обличчя було серйозним, а очі — ніби кричали про допомогу, хоч вголос вона мовчала.

— Їдьмо без нього, — різко заявила вона, голосно видихаючи, як людина, яка більше не може терпіти.

Її очі зустрілись з моїми, у них читалась така глибока тривога, що я не міг відвести погляд. Вона стояла зовсім близько, її дихання було рівним, але погляд залишався схвильованим. Я бачив, як важко їй вимовити ці слова, ніби кожна фраза приносила біль.

— Меліссо, нам потрібно поговорити! — знову крикнув Руслан, його голос був напружений, і в ньому відчувалась наполегливість, навіть відчай.

— Прошу тебе, Адам... — вона ледь чутно прошепотіла, однак її слова вдарили в саме серце. Вона все ще дивилася на мене, ніби намагаючись знайти в моїх очах якусь опору, якусь надію.

Я не знав, що сказати. Здавалось, світ раптом зупинився між її проханням і тим, що нам потрібно було вирішити прямо зараз.

— Сідай в авто, — промовив я швидко, затуляючи її своєю спиною від Руслана, який вже почав втрачати терпіння.

— Меліссо, ти серйозно? — його голос був переповнений роздратуванням, яке межувало з насмішкою. Він зробив крок вперед, ніби не вірячи, що це відбувається насправді. — А мені, бляха, як дістатись будинку?

Я відчував, як Мелісса трохи тремтить за моєю спиною. Вона не поверталася до Руслана, не відповідала на його звинувачення — і це мовчання говорило більше, ніж будь-які слова.

— Кажуть, тут є гарний готельний комплекс, — відповів я з холодною рішучістю, кинувши йому швидкий погляд через плече. Не чекаючи на його реакцію, я сів за кермо.

Руслан стояв посеред дороги, розгублений і ображений, його фігура відображалася у дзеркалі заднього виду, поки ми від'їжджали. Він виглядав так, ніби ніколи не очікував, що все може закінчитися так раптово.

Мелісса сіла поруч зі мною, і я помітив, як вона обережно стягнула руки на колінах, намагаючись приховати те, що її трясе. Вона була на межі, але трималася до останнього. Як завжди.

— Я зробила це, — прошепотіла вона, дивлячись у вікно, ніби не могла повірити в те, що відбувається. Її голос тремтів, як і руки.

— Все гаразд? — обережно перепитала Ната, нахилившись із заднього сидіння, її голос був м'яким і співчутливим, наче торкався обережно до відкритої рани.

— Так… все гаразд, — Мелісса натягнула на обличчя посмішку, яка більше нагадувала маску. Вона швидко озирнулася на всіх в авто, ніби намагаючись переконати їх, а може й саму себе. — Ми знову посварилися. Так буває... До того ж я не збираюся їхати додому з п'яним чоловіком. А своє посвідчення я забула дома. Нехай подумає про те.. що зробив.