35

Мелісса Корець

Я перевернулася на бік, відчуваючи, як тепле сонце ніжно торкалося моєї шкіри, але замість спокою всередині розкручувалася тривога. Ната, не зважаючи на світ навколо, занурилася в нескінченну стрічку соцмереж. Її обличчя було абсолютно спокійним, без будь-якого натяку на переживання. Вона сиділа тут, але думками, здавалося, була деінде, у віртуальному світі, повному чужих історій, лайків і фотографій.

Як би я хотіла бути такою ж безтурботною, такою вільною від важких думок, як вона у цей момент. Але мої думки кружляли, мов невпіймані птахи. Не даючи мені спокою, я знову лягла на спину, але відчуття незручності тільки посилювалося. Лежати просто так було нестерпно, тож я підвелась, сіла і почала перебирати речі у своїй сумочці, хоча сама не знала, що насправді шукаю. Можливо, це був просто спосіб заспокоїти нерви, заповнити чимось цей неспокій.

— І... де Адам так довго? — зрештою не витримала я, запитавши у Нати. У її руках телефон завмер, і хоча вона удала, що не чула мого питання, я одразу ж почула її ледь чутний смішок. — Чому ти смієшся? — невдоволено кинула я, виводячи її зі стану солодкого заціпеніння.

Ната, нарешті відвівши погляд від телефону, відклала його на невеликий столик поруч і повернулася до мене. У її очах засвітилась лукавість, що мене трохи дратувала.

— А чому тебе так хвилює, де Адам? — відповіла вона, злегка піднявши одну брову і кокетливо посміхаючись. — Наприклад, твій чоловік уже другу годину пропадає у тому барі нагорі. І тебе це не турбує?

Я важко зітхнула, відчуваючи, як щось всередині стискається. Зняла окуляри і нервово потерла перенісся, намагаючись хоч трохи заспокоїтись.

— Не засуджуй мене за ці думки, Нато!

— Я? — Ната театрально притисла вказівний палець до своїх грудей, сміючись, ніби вона абсолютно не розуміє, про що я говорю. — Меліссо, ну не тупи!

Її прямолінійність завжди вибивала мене з колії. Вона могла сказати щось різке, але робила це настільки грайливо, що я не могла образитись. І все ж це не полегшувало моїх переживань.

— Хто взагалі ця... Богдана? — запитала я, все ще намагаючись відволікти себе, проте мої очі знову мимоволі ковзали по навколишньому простору, фіксуючись на кожній людині, яка проходила повз.

— Чесно кажучи, не знаю, — Ната знизала плечима. — Можливо, Артем щось чув про неї. Але я сумніваюсь... Вона ніби з’явилася з нізвідки. Її зв’язок з Адамом здається таким несподіваним. Ніби між ними колись щось було…

Ці слова пронизали мене гострим уколом ревнощів. Мої руки ще сильніше стиснули окуляри, і я відчула, як мої думки починають кружляти ще швидше. Всі ці дрібні деталі, випадкові зустрічі, погляди — все це оберталося в моїй голові, не даючи спокою. Ніби я опинилася у в’язкій павутині, з якої не могла вирватися.

Ната сиділа мовчки, проте краєм ока я помітила, що вона зацікавлено спостерігала за мною. Її пильний погляд ще більше дратував.

— Що знову не так? — різко запитала я, не витримавши.

— Меліссо, ти вагітна?

— Що?! — я так голосно відповіла, що кілька людей поруч здивовано обернулися на нас. — Нато, ти смієшся з мене? Я хоч і нервова, але не до такої міри!

— То... ти не вагітна? — перепитала подруга, ніби не вірячи моїм словам, дивлячись на мене з такою серйозністю, ніби вона щойно зробила відкриття.

— Ні, авжеж! І навіть не хочу! — я похитала головою, глибоко дивуючись. — Чому ти взагалі таке вигадала?

Ната, не зводячи з мене очей, посміхнулася, явно насолоджуючись цією ситуацією.

— Мене запитав про це Адам, — спокійно відповіла вона, стишуючи голос, ніби вимовляючи якусь таємницю.

— Адам? — я не могла повірити своїм вухам. — Чому Адам це вирішив? Що за маячня?

Ната відвела погляд і нервово потягнулася до свого капелюшка.

— О, ні, Меліссо, — усміхнувшись, сказала вона, піднімаючись зі свого лежака. — Самі з цим розбирайтеся. Я не хочу бути винною у вашій Санта-Барбарі.

З цими словами вона швидко пішла до води, залишивши мене наодинці з моїми думками.

Я повільно опустила голову, уважно оглядаючи свою фігуру. Що змусило Адама подумати, що я вагітна? Невже я справді погладшала? Ця думка засіла десь глибоко, і я не могла від неї відкараскатися, розмірковуючи, чому він зробив такі висновки.

— А де всі інші? — різкий голос Адама вирвав мене з цього безглуздого кола думок. Я швидко підняла голову і побачила його перед собою. Вперше за кілька днів, на його обличчі була щира посмішка. Виглядав він надзвичайно щасливим — майже не тим Адамом, якого я знала останнім часом.

— Хтось купається, хтось все ще в барі, — відповіла я різкіше, ніж планувала. Сама не знаю, чому. Можливо, через ці думки, можливо, через його раптовий настрій.

Він ледь помітно кивнув, уважно оглянув мене, і я відчула, як його погляд ковзає по кожній деталі. Це мене трохи напружило, і я відвернулася, намагаючись відновити самовладання.

Адам, ніби нічого не сталося, опустився на вільний лежак поруч, зручніше влаштовуючись на ньому. Його невимушена поведінка лише підкреслювала ту дивну прірву, що утворилася між нами останнім часом.

— Софія просила передати, що зустріла свою подругу тут, і вони зараз десь біля аквапарку, — промовила я вже спокійніше, намагаючись не дивитися йому в очі. Мені не хотілося зустрічатися з ним поглядом, адже це завжди змушувало мене відчувати більше, ніж я хотіла б.

— Так... гаразд, — відгукнувся він із ледь помітною усмішкою, поправляючи окуляри на носі. — Я бачив. Софія вже писала мені про це.

Знову ця його невимушеність. Що змінилося? Чому він зараз здавався таким спокійним, коли я відчувала всередині цілий вир емоцій? Його розслаблена постава, лагідний вираз обличчя — все це робило його майже незворушним, наче він повністю втратив усі ті турботи, які тиснули на нього раніше. Ніби ця зустріч з Богданою його змінила..

Я задумалась, чи не намагався він приховати щось за цією невимушеною поведінкою. Можливо, і в нього зараз вирує шторм усередині, як і в мене, просто він краще вміє це ховати.