34

Адам Бітлер

— Ну, тепер розповідай, Адаме, як твоє життя? Що нового? Ми не бачились з тобою вже... — почала Богдана, сівши навпроти й підперши голову долонею.

— Всього лише трохи більше року, Богдано, — швидко перебив я її, посміхаючись. Вона у відповідь демонстративно закотила очі й, не приховуючи усмішки, потяглася до меню, що лежало на столі.

— Байдуже, — відмахнулася вона, глибоко вдихнувши, ніби міркуючи, що замовити. Її грайливий тон змусив мене знову посміхнутися. І хоча ми не бачилися давно, здавалося, що не минуло й дня з нашої останньої зустрічі.

Я тихо засміявся, але Богдана, не звертаючи на це уваги, продовжила спостерігати за мною з тим самим цікавим поглядом.

— Так і будеш сміятися, чи нарешті розкажеш, що в тебе нового? — вона підняла одну брову, удаючи, ніби здивована моєю реакцією, хоча насправді, здається, була готова до такої відповіді.

— Ох, Дано... — я тяжко зітхнув, притулившись спиною до стільця. На мить, вона здалась мені такою холодною, але вже через секунду я розслабився та забув про це. — Якщо чесно, останнім часом я в такому глухому куті, що, здається, гірше бути вже не може.

Вона уважно дивилася на мене, ніби вивчаючи кожен мій рух, кожен мій жест, особливо зосередившись на моїх очах. Цей її погляд завжди змушував мене почуватися трохи ніяково, бо здавалось, що вона бачить більше, ніж я хотів показати. Богдана мала особливий дар — розуміти людей глибше, ніж більшість. Іноді мені здавалось, що вона бачить усіх наскрізь.

— Що? — не витримавши її мовчання, запитав я, намагаючись трохи змінити тон.

— Нічого, Адаме, — вона тихо усміхнулась, і в її очах блиснув якийсь таємничий вогник. — Я просто намагаюсь зрозуміти тебе.

— І як? Виходить? — спитав я, звертаючи погляд у бік дитячого майданчика, де грався Святослав. Він виглядав таким безтурботним, таким щасливим, що я на мить забув про все навколо.

— Думаю, так, — Дана знизала плечима й знову посміхнулась, ніби натякаючи, що вона вже здогадалася про щось важливе.

У цей момент до нас підійшов офіціант, і ми зробили замовлення. Я вирішив обмежитися легким коктейлем, безалкогольним, звичайно. Богдана ж замовила фруктовий салат для себе і дитячий обід для Святослава.

Коли офіціант відійшов, подруга знову поглянула на мене, цього разу з більш серйозним виразом обличчя.

— Знаєш, Адаме, — почала вона, і я відчув, що зараз буде щось важливе. — Ми з тобою не бачимося часто, не хрестили дітей одне одного, і не зустрічаємось на каву щовечора. Але в мене є одна здатність, яку ти точно знаєш. Я завжди вміла бачити людей наскрізь. І ось зараз... — вона злегка нахилилася до мене, зробивши паузу. — Я відчуваю твою тривогу, як і тоді, на одному з концертів однієї ду-уже відомої співачки.

В її очах з'явився грайливий блиск, який змішувався з певною мудрістю. Вона продовжувала дивитися на мене, чекаючи на мою реакцію.

— Ти про той вечір, коли ти вперше зустріла її? — усміхнувся я, згадавши ту давню історію.

— Так, — вона кивнула, і її усмішка стала ширшою. — Тоді я ще не була впевнена, але тепер розумію точно: ти справді був на межі, як і зараз.

— Мені тоді здалося, що ти й сама трохи нервувала, коли зустріла Меліссу вперше, — пожартував я, намагаючись перевести тему на щось легше.

— О, я тоді справді нервувала! Вона неймовірна, Адаме! — вона сміялася, трохи нахилившись вперед. — Але зараз не про це. Скажи мені, друже, що тебе справді турбує?

Її серйозний тон знову повернув мене до реальності. Богдана знала, що за жартами і посмішками ховається щось більше, і я знав, що не зможу довго цього приховувати.

— Ти ж знаєш, що вона моя колишня, так? — запитав я, кинувши погляд на Богдану. Вона коротко кивнула, уважно слухаючи. — А зараз... вона і її чоловік, всі ті, кого ти бачила щойно, живуть у моєму заміському будинку в горах. Уже тиждень, навіть трішки більше. Уявляєш?

Богдана прищулилась, її очі розширились від подиву. Вона відклала склянку з водою й уважно подивилась на мене.

— Почекай... Я загубилася вже тоді, коли побачила, що ви разом сюди приїхали. Але… що? — вона, здається, не могла впоратися з цією інформацією, намагаючись усвідомити ситуацію.

— Так. Вона і її чоловік, цей її Русланчик, бісів син, живуть у мене. Я, знаєш... нічого не маю проти Мелісси, — почав я тихо, відчуваючи, як зростає напруга. — Я все ще... кохаю її. Мені навіть подобається, що вона поруч. Але не тоді, коли поруч із нею її чоловік.

Я різко видихнув, ніби намагаючись випустити з себе увесь той тягар, що накопичився. Моє серце билося швидше, бо я вже не раз задавав собі ті самі питання. Як довго я зможу це терпіти? І чи варто?

Дана тихо видихнула, замислено глянувши на мене. Її погляд ніби намагався зважити ситуацію, знайти у всьому логіку.

— Як ти погодився на це? — запитала вона після паузи, її голос був напрочуд спокійним. Очі прижмурились, і в них заграла легка цікавість, наче вона вже почала здогадуватись про відповідь, проте хотіла почути мої слова.

— Я... — засміявся нервово, розвівши руками, ніби шукаючи виправдання. — А я не погоджувався. То була ідея Артема. З одного боку, це здавалося хорошою думкою. Буду відвертим, бути поруч із нею, навіть за таких обставин... Це круто. Це... наче знову повертаєшся до тих моментів, коли вона була поруч, і все здавалося простішим. Але... — я зупинився, відчуваючи, як кожне слово важко лягає на плечі. — Це ще й дуже боляче.

Подруга не відривала погляду від мене, здавалось, що вона розуміла мене навіть краще, ніж я сам. Її м’яка посмішка зникла, і вона просто мовчки дивилася, ніби чекаючи, що я скажу далі.

— Уяви собі, що ти живеш у спогадах, постійно. Вона поруч, так близько, ти бачиш її кожного дня, однак вона вже не твоя. Вона... сміється, говорить, спілкується з тобою, але ти знаєш, що тепер вона належить комусь іншому. І коли бачиш, як вони з Русланом поруч, це роздирає тебе на шматки. А ти мусиш бути сильним, грати роль. Усі думають, що все нормально. А насправді ти гориш зсередини, — я провів рукою по обличчю, намагаючись приховати свої емоції. — Кожну хвилину ти згораєш. А коли знову ловиш на собі, бодай на мить, її погляд, чи коли вона посміхається у твій бік, все ще розуміє старі моменти, жарти — ти вкотре спалахуєш тим самим почуттям. І той вогонь вже не робить боляче, не знищує тебе, а навпаки — лікує.