33

Адам Бітлер

— Ой, Адаме! — я різко піднявся з лежака, відчувши, як щось холодне раптово розлилось по моєму тілу. Різкий контраст між теплом сонця і холодом напою буквально вдарив по моїй шкірі. І, звісно ж, коли я обернувся, переді мною стояв той самий Руслан. З усмішкою на вустах і явно задоволений собою. — Я... Я випадково! — пробурмотів він, піднявши руки вгору в знак виправдання. — Холодний стакан... вислизнув прямо з рук.

Я тяжко видихнув, намагаючись тримати себе в руках, хоча всередині все кипіло від злості. Напій ще капав з моїх плечей, грудей та живота, холодні краплі пробирались під шкіру, приносячи небажане відчуття дискомфорту.

Руслан продовжував стояти на місці, хитаючись ледь помітно, і з п'яною усмішкою на обличчі, ніби те, що він щойно зробив, було жартом. Його очі ледь фокусувалися, але це не заважало йому виглядати самовпевнено. Було очевидно, що він забув про свою відповідальність, що він сьогодні за кермом. Або, що ще гірше, його це взагалі не хвилювало.

— Все... все гаразд, — прохрипів я крізь зуби, з силою витираючи тіло від розлитого напою, намагаючись стримати гнів. Руки автоматично шукають рушник, аби прибрати неприємну липкість зі шкіри, але в голові продовжували прокручуватись думки про Руслана. Зрозуміло навіть дурному, що це зовсім не було випадково. Він просто шукав спосіб зіпсувати мені настрій. Знову!

Я відійшов від нього якомога далі, відчуваючи, як кожен крок наче додає важкості. Відстань від Руслана стала необхідною. У голові вирувала буря — думки про те, чому він так поводиться, чому цей чоловік ніяк не може бути нормальним і чому він продовжує знаходити способи показати своє зверхнє ставлення. Він, здавалось, не просто не турбувався про наслідки своїх дій, але й отримував від цього задоволення.

— Холодний стакан, кажеш... — повторив я, майже не задумуючись, з гіркою усмішкою, яка зовсім не виражала жодного задоволення. — Звісно, випадковість... як і завжди, — промовив я тихо до себе, продовжуючи крокувати у бік озера. Мої слова були адресовані скоріше вітру, ніж комусь конкретно, та й сам я, ймовірно, сказав це більше для того, щоб хоч трохи відпустити напругу.

Кроки були повільними й важкими. Сонце пекло над головою, а на тілі ще залишалась липка рідина від холодного напою. Відчуття було нестерпне — як фізично, так і психологічно. Неначе щось намагалось проникнути під шкіру, змушуючи всі ці негативні емоції тільки розростатись.

Крок за кроком я йшов до води, відчуваючи, як мій гнів лише зростає від спроб його придушити. Вода переді мною здавалась найкращим рішенням у цю мить. Охолодження — не лише для тіла, однак й для гарячих думок, що вирували в голові. Вода могла принести мені коротку, але необхідну паузу.

Я ще раз глибоко вдихнув, намагаючись скинути тягар гніву, що, здавалося, тиснув зсередини, і швидко занурився в прохолодну гладь озера. Вода обійняла мене своєю свіжістю, змусивши затримати подих на кілька секунд, які здались вічністю. Цей різкий контраст між гарячим повітрям і холодом води миттєво розсіяв усі думки про Руслана, дозволивши відчути довгоочікуване полегшення.

Кілька секунд під водою — і мій розум трохи прояснився. Вода змивала не лише липку рідину з тіла, проте й, здавалось, гасила вогонь всередині мене, заспокоюючи кожен нерв. Я виринув, глибоко вдихаючи свіже повітря, і раптом все навколо здалось трохи спокійнішим. Шум віддаленого сміху, голоси друзів та легкий вітерець над водою — усе це разом утворювало ідеальну мелодію для того, щоб повернутись до себе.

Я на кілька секунд завмер, дивлячись на далеку лінію горизонту, і відчув, як вода тихо плескає об моє тіло. І чомусь.. тепер я був точно впевнений у тому, що потрібно — контролювати емоції, навіть якщо хтось так старанно намагався вивести мене з рівноваги. Адже це точно наближає мене до чогось нового..

Тепер лишалось одне питання: як довго я зможу залишатися спокійним?

— Дядько Адам? — почулось поруч, і я різко повернув голову, щоб побачити, хто мене кличе.

Знайомий дитячий голос вже за мить підтвердив мої здогадки. Переді мною біг малюк, з обличчя якого сяяла радість.

— Невже і ти тут? — гукнув Свят, весело прискорюючи кроки, а я, ледь встигнувши зійти на берег після купання, вже стояв у готовності зустріти його.

Я присів і розкрив руки, щоб підхопити хлопчика, коли той буквально стрибнув у мої обійми. Його сміх лунав голосно і безтурботно, як завжди, наповнюючи серце теплом.

— Свят? А ти що тут робиш? — запитав я з посмішкою, підкидаючи його трохи вгору і потім знову обережно тримаючи на руках.

— Мама сказала, що нема чого сидіти вдома, і ми приїхали сюди з хрещеними! — радісно пояснив малюк, невпинно махаючи руками, немов від цього залежав успіх його історії.

Я кивнув йому з усмішкою, ще раз підкидаючи трохи, після чого Свят знову залився сміхом. Проте мою увагу вже привернуло інше знайоме обличчя, яке з’явилося неподалік.

— Богдана? — здивовано промовив я, коли мої очі зустріли її каштановий погляд. Вона стояла трохи далі з легкою усмішкою на вустах, дивлячись на нас. — Оце так зустріч!

— Привіт, Адаме, — відповіла вона, схиливши голову трохи набік, як це часто робила, коли замислювалася або була чимось здивована. Її посмішка була теплою, але водночас з відтінком якоїсь легкої ностальгії. — Пробач, Свят побачив тебе й одразу ж вирішив, що треба бігти.

— Все гаразд, — посміхнувся я, киваючи їй на знак того, що нічого страшного не сталося. — Чесно, несподівано зустріти вас тут, — додав я, перевівши погляд з малюка на Богдану.

Свят тим часом вже захоплено дивився на воду, явно бажаючи негайно побігти до озера. Його енергія була невичерпною, і я розумів, що скоро мені доведеться його відпустити. Але сама зустріч викликала в мені змішані почуття. Ми з Богданою давно не бачилися, і хоча наші стосунки завжди були дружніми, цей випадок здався якимось особливим.. Можливо, через атмосферу цього дня або через спогади, що накочували, коли ти зустрічаєш людей з минулого в несподіваних місцях.