31

Адам Бітлер

— І... з ким ти так довго розмовляв? — раптово її голос пролунав поруч, збудивши мене від роздумів.

Я швидко відкрив очі та переді мною, як примара з туману, з'явилася Мелісса. Її фігура вирізнялась на фоні сонячного світла, що падало через великі вікна тераси, змушуючи мене покліпати кілька разів, ніби перевіряючи, чи це не гра мого власного уявлення. Але ні, вона стояла прямо тут, втілена і реальна, з тією самою грайливою посмішкою на обличчі, від якої моє серце колись пірнало в невідомість.

— А тобі прямо та-ак цікаво? — запитав я, схиливши голову трохи вбік, спостерігаючи, як вона уважно досліджує мій вираз обличчя. Її очі, здавалось, випромінювали те саме тепло, яке колись мене вабило, але тепер це викликало більше підозри, ніж ніжності.

— Здається мені, раніше ти взагалі не любив розмовляти по телефону навіть хвилину, а тут цілих п'ятнадцять, — вона посміхнулась ще ширше, дивлячись прямо мені в очі, ніби намагаючись зловити кожну тінь думки, що проходила в цей момент у моїй голові.

Я хотів би відповісти жартом чи легковажністю, та в моїй свідомості ще й досі гуділи слова Руслана, якось неправильно відлунюючи у кожному русі Мелісси. Моя невпевненість зростала, поки вона не стала тягарем у серці. Але.. невже вона дійсно вагітна?

— Кхм... — я прочистив горло, сподіваючись, що це допоможе мені зібратися. Відчуваючи, як пальці стискаються у кулаки, я ніби намагався утримати контроль над ситуацією, проте цього разу вона тримала мене у своїй грі. — Часи змінюються, Мел. Колись не любив, а тепер люблю. Так з усім буває, знаєш. Навіть із людьми.

Мелісса нахилила голову, звівши брови, і я побачив, як у її очах загорілася цікавість. Її погляд став трохи гострішим, і я не міг позбутися відчуття, що вона намагається розгадати щось у моїх словах. Про що тільки думає ця дівчина?

— А... ти правий, — промовила вона після невеликої паузи, швидко кивнувши головою, ніби щось зрозуміла, однак не збиралася ділитися зі мною цією інформацією.

І в цю ж секунду, перш ніж я встиг сказати ще щось, Мелісса різко обернулася та зникла, залишивши мене сам на сам із незавершеними думками. Її легкий аромат все ще витав у повітрі, але тепер він здавався мені важким і насиченим таємницями.

Веселий початок ранку. Це точно. Я стукну декілька разів по огорожі та повернувся назад в будинок.

— Адамчику! — несподівано почув я голос Артема, щойно переступивши поріг вітальні. Він підскочив до мене так швидко, ніби ми не бачилися цілу вічність, і відразу обійняв мене за плечі, трохи масажуючи їх. Його дії були такими несподіваними, що я майже автоматично застиг на місці, мовчки приймаючи цей несподіваний жест.

Я повільно перевів погляд на інших друзів, доньку та ще одного козла. Усі посміхались та про щось вже обговорювали. Здається мені, за пів години моєї відсутності в душі, вони вже щось встигли вигадати.

— Ми так за тобою засумували, друже, — продовжив він, ніби це був найбільший комплімент у світі.

— Що ти вже хочеш, Голда? — злегка нервово запитав я, повернувши голову до Артема, який усе ще стискав мої плечі.

— Я не можу просто так засумувати за тобою за одну ніч? — він театрально приклав руку до серця, зображуючи образ невинності. — Ти так не впевнений у мені?

Я не зміг втриматися від усмішки. Артем, як завжди, вмів із жартом підійти до будь-якої ситуації. Його артистизм був неперевершений, і хоч це було вже давно не нове, все одно щоразу викликало у мене добру усмішку.

— Чого ти хочеш? — перепитав я, хитаючи головою, відчуваючи, що за цим стоїть якийсь підступ.

— Гара-азд, розкусив мене, — Артем блиснув своєю грайливою посмішкою, махаючи пальцем у мій бік, ніби я щойно виграв якийсь конкурс на розгадування загадок. — Ми тут подумали, чому б не поїхати на озеро? До нашого кемпінгу залишилось ще кілька днів, а сидіти вдома весь цей час... ну, сам розумієш, не хочеться.

Я подивився на його обличчя, потім на інших друзів. Їхні очі світилися таким ентузіазмом, що я ледь стримувався від того, щоб не погодитися відразу. В голові раптом промайнув образ тихого озера, де вода відбиває блакитне небо, а ліс тихо шумить десь на задньому плані. Це все звучало привабливо, але щось у цій ідеї все ж таки викликало легкий неспокій. Можливо, тому що Руслан сидів зовсім близько, а Мелісса так і не виходила з думок.

— І ти дійсно хочеш поїхати туди сьогодні? — уточнив я, підозріло прищуривши очі.

— Так, прямо зараз! Збирай речі, ми за годину вже будемо в дорозі. Обіцяю, це буде найкращий відпочинок, — він підморгнув, явно розраховуючи на мою згоду.

Я розумів, що навіть якщо відмовлюсь, він усе одно знайде спосіб мене переконати. Можливо і дійсно, літня вода та свіже повітря допоможе мені повернути свій життєво необхідний спокій.

— І та-ак… — гучно промовив я, нервово стискаючи кермо свого авто, відчуваючи, як напруга повільно підіймається всередині мене. — А тепер скажіть мені, будь ласка, друзі, чи не знаєте ви чогось нового про Меліссу?

Артем і Ната обмінялися коротким поглядом, навіть те, що Артем сидів на передньому сидінні, а Ната — на задньому поруч із Софією, їм не завадило. Я зітхнув з легким полегшенням: добре, що Мелісса та Руслан вирішили їхати на своїй машині, яка їхала одразу за нами. Зараз я мав нагоду говорити відкрито, хоча в салоні все одно висіла деяка напруженість.

— Адаме, ти перегрівся на сонці? — засміявся Артем, лукаво притуливши долоню до мого лоба, ніби перевіряючи температуру. — На вигляд ти в порядку.

— Я серйозно, Артем, — різко відповів я, відчуваючи, як у мене закипає роздратування.

— Щось сталося? — обережно перепитала Софія ззаду, її голос звучав настільки м'яко, що я відчув, як хвиля тривоги торкнулася її слів.

— Ні, сонце, все добре. Просто маю впевнитися в одному… — я намагався відповісти спокійно, усміхаючись через дзеркало заднього виду, де побачив свою доньку, яка уважно спостерігала за дорогою. — Але все ж може, ви знаєте щось? Нато?