30

Адам Бітлер

Я не знаю, скільки ще стояв там, ніби приклеєний до паркету, мовчки вдивляючись у стіну, яка не давала жодних відповідей. Відчуття, наче час зупинився, а навколо все перетворилося на туман, було неймовірно важким. Голова гуділа, а серце калатало у грудях так швидко, що, здавалося, скоро вискочить назовні. У вухах дзвеніло від тиші, що раптом набула тривожного відтінку.

Невже Руслан мав рацію? Це питання пронизувало мене, як лезо, розсікаючи всі мої переконання, впевненість і холодний розрахунок, на яких я так довго тримався. Він буде батьком? Дитина?! — кожне слово, яке він сказав, раптом стало нестерпним тягарем, і я не міг його позбутися. Мій мозок відчайдушно шукав спосіб заперечити цю реальність, знайти тріщину у цій картині, яку намалював Руслан. Проте всі думки перетворилися на хаос, мовби шматки розбитого скла, що неможливо зібрати докупи.

Я був упевнений, що контролював ситуацію, але зараз... Зараз усе здавалося зовсім іншим. Я стояв, мов статуя, нерухомий, невпевнений, як дитина, яка втратила шлях.

Раптом мій телефон загув у кишені, змусивши мене повернутися до реальності. Цей раптовий дзвінок був мов проблиск на тлі мого внутрішнього шторму. Я автоматично потягнувся до кишені, шукаючи телефон, наче цей простий жест міг вивести мене з глибокого занурення у думки.

Хто це може бути? Гаразд, мені було байдуже. Я відчув, що свіже повітря зараз набагато важливіше за будь-яку розмову, і вже ступив на шлях до тераси. Кожен крок, ніби важкий і глибокий, наче я пересувався у сповільненому русі. Вийшовши на терасу, я нарешті вдихнув на повні груди. Світ зовні був іншим — зовсім не таким, як хаос у моїй голові.

Світле небо, прохолодний вітерець, що ніжно торкався мого обличчя, і запах квітів із саду. Це було так близько й одночасно так далеко від того, що я відчував усередині. Навіть цей ідеальний ранок здавався недоречним і несправедливим — як цей світ може залишатися таким спокійним, коли всередині мене розпалювався ураган?

Мій погляд затуманився, і я на секунду прикрив очі, намагаючись відволіктися. Однак, ці тіні думок не відпускали мене. Вони, мов голки, пронизували кожну клітину мого єства, нагадуючи про те, що я міг втратити.

Телефон знову загудів, і тепер я не міг ігнорувати його. Я витягнув його з кишені та подивився на екран. Хто б це не був, я зараз потребував чогось, що могло б хоч на мить відволікти мене від цього кошмару.

— Хей, Адаме, пробач, що дзвоню не після шостої вечора, але маю для тебе інформацію, — голос на іншому кінці був невимушеним і спокійним, таким знайомим, що на мить я відчув, як напруга трохи відступає.

Я посміхнувся, протираючи очі та відчуваючи, як легкий вітерець холодить обличчя. Це допомогло трохи зібратися докупи.

— Привіт, Дем. Все добре, — відповів я, не припиняючи дивитися на дерева в саду, що колихалися під лагідним диханням вітру. Зараз природа здавалася єдиним стабільним у моєму розтрощеному світі.

— Оу, чи мені здалось, чи твій настрій геть ніякий? Щось сталось? — Дем’ян, як завжди, легко вловив зміну в моєму голосі. Він був надто уважним до таких речей, навіть коли хтось старанно намагався приховати свої справжні почуття.

— Все... все нормально, Дем’яне, — поспішив я відповісти, навіть не до кінця вірячи у власні слова. Голос прозвучав тихо, і я намагався запевнити не лише його, а й себе, що справді все добре.

— Знаю тебе, Адаме, і чую у твоєму голосі щось більше, ніж просто "нормально". Але, якщо ти не хочеш про це говорити, то гаразд..

Я мовчав кілька секунд. Важкість цього мовчання віддавала у кожен куточок мого тіла, як безперервний тиск, що стискає ребра, заважаючи вільно дихати. Чи варто говорити? Чи маю я право відкривати комусь цей клубок невпевненості й паніки, що засів у моїй свідомості?

— Гаразд, — сказав Дем'ян, відчувши мою нерішучість і вирішивши зупинити спробу копатися в моїх особистих проблемах. Його голос звучав трохи важче, але все ще спокійно. — Ти просив дізнатися більше про Ельдара, стосовно його можливого криміналу. Це тебе ще цікавить?

Я різко повернувся до реальності, ніби після довгого занурення у глибини власних думок виринув на поверхню. Невідомо чому, проте згадка про справу Ельдара здавалася віддушиною, за яку я міг учепитися, щоб уникнути хвилювань, які мучили мене останніми днями.

— Так... так, авжеж, — швидко відповів я, ніби хитаючи головою, щоб повернути себе у більш ясний стан.

— Ось це інше діло, — зітхнув Дем, уже більш розслаблено. — Слухай, справа не така вже й проста. Я пробив по кількох каналах. І... здається, є кілька свідків, які могли б пролити «світло» на його минуле. Але ти точно хочеш знати, яка саме знайома тебе цікавить? Бо я маю список дівчат, які давали свідчення у різний час. Можу перевірити це для тебе.

Я на мить задумався. Це питання, яке мало вивести мене з цієї безвиході, раптом повернуло до нових думок. Чому я справді цікавлюсь цією справою? Чи це справді важливо? Або ж це просто ще один спосіб уникнути реальних проблем, з якими мені доведеться зіткнутися?

— Мелісса… — це ім’я ще й досі відлунювало в моїй голові, несучи з собою таємницю, яку я ніяк не міг розгадати. Тяжкість його відчувалась майже фізично, ніби кожен раз, коли я думав про неї, мене затягувало все глибше в цей непередбачуваний вир. І в цю мить я помітив її у саду, де вона спокійно розмовляла по телефону. Вона виглядала такою невинною й розслабленою, але в мені все ще тліло сумнівне відчуття. — Так… Мелісса звати дівчину, — підтвердив я, ніби нарешті зважившись промовити те, що давно крутив у голові.

— Мг... Чекай, — почувся гучний звук клавіатури на іншому кінці лінії. Дем’ян працював швидко й інтенсивно, як завжди. — Ні, Адаме. Жодної Мелісси у базі немає. Вона не фігурує як свідок по справі.

Мене це мало б заспокоїти. Я мав би видихнути з полегшенням. Однак чомусь я не міг. Тримаючись за надію, я розумів, що це не мало б нічого змінити — Мелісса не була свідком у цій справі, а значить, її причетність могла бути значно глибшою або просто прихованою.