29

Адам Бітлер

— Бляха, — буркнув я, почувши голос «стурбованого» Русланчика за стіною.

— Мене шукає мій чоловік! Відпусти мене! — крізь зуби прошепотіла Мелісса, б’ючи мене своїм нервовим поглядом.

— Меліссо, ти де? — знов цей пришелепкуватий. Ще трішки й того брюнета не стане.

— Думаєш, йому сподобається, якщо він побачить тебе, виходячи з моєї кімнати? — відповів я, ледь усміхаючись і протираючи своє підборіддя.. Останні дні я не брився, і моя щетина стала значно помітною, аніж раніше.

— Бляха... — тепер вже вона буркнула собі під ніс, і це змусило мене посміхнутися ще ширше. Як же вона чудово виглядає, коли знервована.

Я вказав на двері тераси, що вели на подвір’я.

— Ось, там вихід, — кивнув головою вправо. — Вийдеш у садок. Можеш сказати, що гуляла. Як колись... Пам’ятаєш ті прогулянки?

Вона фиркнула, зробивши вигляд, що не чує моїх слів, але я бачив, як її очі миттєво спалахнули спогадами. Було щось чарівне у тому, як цей аромат минулого знову почав повертатися в її свідомість, наче це був давно забутий сон. Проте вона стрималася і швидко зникла за дверима тераси, залишивши по собі лише свій солодко-свіжий аромат парфуму, який, здавалося, тримався в кімнаті довше, ніж вона сама.

Я обережно поправив комірець своєї футболки-поло, відчуваючи, як прохолодне повітря кімнати торкається моєї шиї. Усмішка непомітно розтягнулася на обличчі, коли я відкрив двері та вийшов у коридор. Здається, Руслан не надто напружувався у своїх "пошуках" дружини. Він, як завжди, здавався зануреним у свої думки, сидячи біля барної стійки.

— Добрий ранок, — тихо, але досить впевнено привітався я, злегка нахиливши голову в його бік. Це привітання більше схоже на формальність, ніж на справжній обмін люб'язностями.

Руслан нарешті повернувся до реальності, швидко повернувши голову в мій бік.

— А, так... так, привіт, — його голос прозвучав злегка здивовано, наче він зовсім не чекав на мою присутність. — Ти не бачив Меліссу?

Я на мить затримав погляд на ньому, роздумуючи над його запитанням. Звісно, я бачив її. І більше, ніж йому хотілося б знати. Проте, я вирішив діяти за своїм планом, залишаючи свої справжні думки глибоко захованими.

— Ще з вчорашнього вечора ні, — байдуже відповів я, розвівши руками, наче це дрібниця, і моя участь у цій ситуації абсолютно невинна. В моєму голосі не було ані нотки брехні, хоча вона текла з кожного слова. — Щось сталось?

Руслан почухав підборіддя, знову відводячи погляд у бік вікна. Він виглядав так, ніби намагався зібрати свої думки докупи, але йому це не надто вдавалося.

— Ні... — нарешті видавив він, із сумішшю роздратування й нерішучості в голосі. — Вона сказала, що хоче випити чаю, але щось я її тут не знайшов.

Я м'яко усміхнувся, зберігаючи той самий безтурботний вираз на обличчі. Все йшло за планом.

— Можливо, вона п’є його в саду? — припустив я, глянувши у напрямку дверей, що вели на терасу. Моя порада прозвучала так невимушено, що навіть мені стало трохи смішно. — Сьогодні ж чудова погода.

Його погляд не змінився — досі відсутній і дещо розгублений. Він зітхнув, повільно піднімаючись із місця, наче це було найбільш обтяжливе завдання на світі.

— Можливо, — пробурмотів він, втомлено потерши обличчя руками, немов це мало допомогти йому зосередитися. Я відчував, як у ньому кипить певна напруга, але він старанно намагався це приховати. Утім, усе було очевидно. Руслан губив контроль. І ця невизначеність його нервувала більше, ніж він хотів показати.

— Просто.. — раптом почав він, повернувшись до мене. — Я хвилююсь за Меліссу. Ми.. Можливо я зарано хизуюсь, але так скажімо.. Ми почали працювати над поповненням у нашій сім’ї, розумієш?

Що він сказав? Мої думки раптом застигли, як і весь мій внутрішній світ. Поповнення? Я змушував себе зберігати рівновагу, хоча вже відчував, як земля вислизає з-під ніг. Руслан повільно наближався до мене, і його обличчя було майже сяючим від самовдоволення. Його впевненість діяла на мене, мов отрута, повільно розтікаючись по моїх венах.

— Ми давно хотіли малюка... Можливо, дівчинку, — продовжив він, усміхаючись якось по-дурному, ніби розповідав про своє останнє придбання, яке раптом стало важливим. — Мелісса останнім часом дуже знервована. Але, здається, нам вдалося, Адаме. Я буду батьком вдруге.

Ці слова увігнали мене в ступор. Батьком вдруге? Серце застукало швидше, мов ударний молоток, кожен удар якого підкреслював гірку правду. Я стояв і дивився, як він наклав свою руку на моє плече, немов він уже виграв якусь гру, в якій я навіть не усвідомлював, що беру участь. Він постукав мене по плечу декілька разів, немов я мав розділити його радість. Але радість? Я ледве стримувався, щоб не зламати цей крихкий фасад.

Руслан, із самовдоволеною посмішкою, пішов за двері, і я залишився наодинці зі своїми думками, які вирували, як буря. Відчуття, яке здавалося б таким впевненим — що я контролюю ситуацію — зникло, як пісок між пальцями.

"Він не може бути правий..." — я повторював це подумки, намагаючись знову знайти рівновагу. Але його слова — "Я буду батьком знову" — рикошетом поверталися до мене. Цей чоловік дійсно вірив, що він виграв. Що він уже здобув перемогу. Моя уява малювала картини — його поруч із Меліссою, їхня "щаслива" сім’я, їхня "дитина". Невже я прорахувався? Невже Мелісса дійсно зробила вибір на його користь?

Паніка почала підійматися всередині мене, наче хвиля, що швидко наростає, готова змити все на своєму шляху. Здавалося, що кожна клітина мого тіла билася у відповідь на його слова, у той час, як мій розум відчайдушно намагався знайти інший вихід. Я завжди вмів тримати себе в руках, але зараз, вперше за довгий час, я відчував, що втрачаю контроль. Повністю.