22

Мелісса Корець

Ми увійшли до саду, прихопивши з собою м’які пледи, пляшку червоного солодкого і два келихи. Ніч була прохолодною, але в повітрі відчувалася затишна тепла атмосфера, яку створювали м’яке світло ліхтарів і легкий шепіт листя. Адам обережно переніс невеликий столик, що раніше стояв поруч із басейном, ближче до саду. Він встановив його так, щоб ми могли насолодитися видом на нічне небо, що злегка мерехтіло віддаленими зірками.

Поки я тримала в руках все, що ми принесли, Адам швидко розставив на столику нарізку з різних фруктів, яку встиг підготувати ще в домі. Я відчувала себе, ніби на приватному пікніку посеред тиші й спокою. Тільки вчора я планувала схожий пікнік зі своїм чоловіком та друзями, а зараз сиджу тут з Адамом.. на одинці… Це відчувалося дивно, і ця дивина не давала мені спокою.

— Все гаразд? — запитав Адам, ставлячи на стіл фрукти, його голос був наповнений теплом і турботою.

— А? Так… так, — відповіла я, намагаючись переконати його і себе, що все добре. Я кивнула, але мій голос прозвучав не дуже впевнено.

Адам, як завжди, вловив моє занепокоєння. Він зупинився і глянув на мене, звівши брови. У його очах було щось більше, ніж просто цікавість. Він сів навпроти мене, підкреслюючи свою готовність слухати.

— А чесно? — тихо, але наполегливо запитав він, не відводячи погляду.

— Чесно, — промовила я, намагаючись посміхнутися, але відчуваючи, як важкі думки продовжують тримати мене у своїх тенетах.

— Що тебе турбує? — його голос був м’яким, і в ньому не було осуду, тільки бажання допомогти. Він швидко відкрив пляшку та розлив нам трішки вина.

Я подивилася на нього, і раптом відчула, як тягар, який я носила в собі, став ще важчим. В голові крутилися думки про те, як змінилося моє життя за останні дні. Спогади про Руслана, про наші плани, і водночас усвідомлення, що я тут, поруч з Адамом, який завжди займав особливе місце в моєму серці.

— Це… важко пояснити, — зізналася я, опустивши погляд на келих, що тримала в руках. Вино в келиху відбивало світло місяця, і мені здалося, що це якесь відображення мого життя — трохи заплутане, але водночас прекрасне.

— Спробуй, — тихо сказав він, ніби розуміючи, що мені потрібен час, аби зібратися з думками.

Я вдихнула глибше, намагаючись знайти правильні слова. Відкривши рот, я зрозуміла, що не хочу втрачати цей момент. Не хочу приховувати правду від людини, яка була такою важливою частиною мого життя.

— Це все не просто… — почала я, дивлячись на нього. — Зараз усе відчувається так дивно. І я не знаю, як з цим впоратися.

Адам кивнув, ніби запрошуючи мене продовжити, його очі світилися розумінням і терплячістю. Його присутність тут, поруч, дала мені відчуття безпеки, якого мені так не вистачало.. так довго не вистачало.

— А знаєш, — раптом сказала я, усміхнувшись, намагаючись зупинити потік важких думок. — Можливо, просто вип’ємо і поговоримо про щось інше, м?

Його обличчя знову розцвіло усмішкою, і він легко кивнув, приймаючи моє бажання відкласти розмову про те, що тяготить мене. Я бачила в його погляді розуміння — він знав, що я поки не готова говорити відверто, але водночас був готовий чекати, поки я зможу. Ці кілька днів, проведені в його будинку, з ним, перевернули мій внутрішній світ. Вони перевершили всі п’ять років мого шлюбу, однак я не могла зізнатися в цьому навіть собі, не те що йому.

— Гаразд, — тихо прошепотів він, його голос був сповнений тепла і ніжності. Він підняв келих, і в його очах заблищала якась особлива іскра. — Тоді, за тебе.

Я підняла свій келих, посміхаючись. Ми злегка цокнулися келихами, і я відчула, як наше життя на мить зупинилося, заповнене цим маленьким, але важливим моментом. Я вдихнула аромат вина, відчуваючи, як його смак розливається по моїм відчуттям, і на мить дозволила собі забути про все, що мене турбує. Бодай ще сьогодні.

Адам зробив ковток і подивився на мене так, ніби ми вже знали одне одного тисячоліття, а то й більше. Він завжди вмів створити цей затишок, цю просту, але водночас таку важливу близькість. І хоча я знала, що наші розмови, наші думки й почуття залишаться тут, у саду, мені було важливо відчути, що, попри все, ми все ще розуміємо одне одного без слів.

— Ти сильна навіть тоді, коли так сильно хочеш бути слабкою поруч з кимось, — сказав Адам, продовжуючи дивитись на мене своїми бурштиновими очима.

— Що ти маєш на увазі?

— Просто подумай щодо цього, — він, ніби, сумно усміхнувся, піднявши очі до неба. — Небо сьогодні дивовижне...

Я слідом за Адамом підняла свій погляд. І справді, небо було всіяне дрібними вогниками зірок, які світилися з такою яскравістю, що, здавалося, розмовляли з нами. Давно не бачила такого сяйва, і цей момент відчувався особливим, наповненим магією, яку важко пояснити словами.

Я посміхнулася і, не думаючи довго, піднялася зі свого місця. Відійшовши трохи вбік до галявини, я лягла на траву, продовжуючи уважно споглядати небо, ніби намагаючись розгадати таємниці Всесвіту. Адам залишився на своєму місці, проте я відчувала, як він продовжував спостерігати за мною, так, як він завжди робив.

— Що ти робиш? — запитав він, піднявши брови в легкому подиві.

— Так краще видно, — легко відповіла я, кинувши на нього короткий погляд і знову повернувшись до неба, яке в цей момент було набагато ближчим і ріднішим, ніж коли-небудь раніше.

Краєм ока я побачила, як Адам підвівся зі стільця, так само легко, і вже через мить ліг поруч зі мною на траву. Його присутність поруч посилила відчуття того, що ми були разом у цьому моменті, тільки ми та безмежне зоряне небо.

— Бачиш? Я ж казала, — усміхнулася я, повертаючи голову до нього. Його очі спершу пробіглися по зоряному небосхилу, а потім він повернув погляд до мене, і на його обличчі розцвіла ніжна усмішка.

— Бачу, — прошепотів він у відповідь, але в його голосі було щось більше, ніж просто згода. — Але я забираю свої слова назад.