21

Мелісса Корець               

— Адаме, ти тут? — запитала я тихо, відчинивши двері до його спальні. Всередині було порожньо, і мене огорнуло легке здивування. Після вечері ми всі розійшлися по своїх кімнатах, і я була впевнена, що він пішов відпочивати. Але його тут не було.

Я зробила кілька кроків уперед, розглядаючи інтер’єр. Кімната була наповнена речами, що відображали особистість Адама — від кумедних фігурок його улюблених супергероїв на полицях до витончених картин, що висіли на стінах. Атмосфера кімнати була затишною, але водночас я відчувала у ній якусь приховану енергію, як ніби все тут зберігало в собі частинку його творчої натури.

Мій погляд упав на двоє дверей, що знаходилися на протилежному боці кімнати. Одна з них, найімовірніше, вела до гардеробної або ванної кімнати, але інша — таємничо притягувала до себе. Звідти долинала приглушена музика, ніжні звуки якої здавалися майже неземними. Було щось магічне в тому, як вона м’яко огортала кімнату, розчиняючи будь-яку напругу.

Я підійшла ближче, і знову тихо постукала, але відповіді не було. Звісно, він не почув би мого стуку через музику. Тому, відчуваючи легкий трепет, я обережно відчинила двері й заглянула всередину.

За ними відкривалася невелика кімната, де панував напівморок. М'яке світло лампи на столі створювало затишну атмосферу, а негучна музика лунала з динаміків, огортаючи простір спокоєм і теплом. Схоже, це його кабінет.

Адам сидів на зручному кріслі, розвернутий обличчям до вікна, а до мене спиною, дивлячись кудись вдалечінь. Він навіть не помітив мене, настільки був занурений у свої думки. На столі позаду нього лежав ноутбук, на екрані якого виднілися чернетки його нового твору. Його рука несвідомо гралася з чашкою, що стояла на підставці крісла, ніби в пошуках натхнення.

Я тихо підійшла до нього, не бажаючи порушити цей момент. Музика була такою, що хотілося просто слухати її разом, без слів. Але я все ж наважилася злегка покласти руку на його плече, аби нагадати про свою присутність.

Адам здригнувся від несподіванки, проте одразу ж розслабився, побачивши мене. Він посміхнувся, трохи втомлено, але тепло, як завжди.

— Ти тут, — сказав він, м’яко потираючи очі. — Вибач, не почув тебе.

— Нічого страшного, — відповіла я, усміхнувшись у відповідь. — Я думала, що ти вже спиш, але побачила світло і вирішила зайти.

— Просто потрібно було трохи часу для себе, — він знову відвів погляд до вікна, а потім повністю повернувся до мене. — Але я радий, що ти тут. Сідай, якщо хочеш.

Я кивнула і сіла на диван, що стояв поруч із його столом. Музика продовжувала тихо грати, і ця тиша зовсім не виглядала напруженою для нас.

— Ти здаєшся замисленим, — обережно промовила я після декількох хвилин мовчання.

— Просто розмірковую про те, що написав, — Адам зітхнув, занурюючи обидві долоні у своє русе волосся. Він завжди так робив, коли думав про щось. — Іноді слова здаються такими важкими... Можливо, я втомився.

— Ти багато працюєш, — сказала я, відчуваючи, як його напруга передається мені. — Може, тобі варто трохи відпочити? Дай собі час. Музика вже у твоєму серці, слова прийдуть пізніше, — саме ці слова, він завжди казав мені.

Адам знову усміхнувся, трохи тепліше.

— Може, ти й права. Іноді мені здається, що я занадто намагаюся. Забуваю, що можна просто жити, а не тільки працювати.

— Це нормально, — прошепотіла я, відводячи очі убік. — Інколи, ми всі про це забуваємо.

Ми знову замовкли, але була затишною. Музика лунала тихо, але вона була наче мостом між нашими душами. Я відчувала, що цей момент був важливим. І нехай Адам зараз шукав себе у своїх словах, я знала, що він знайде їх.

— У тебе дуже затишно, — сказала я, піднімаючись з дивану, щоб оглянути кімнату детальніше.

Кабінет чоловіка був сповнений різними деталями, які ще більше розкривали частинки його душі. На стінах висіли дитячі малюнки й інші поробки, які, мабуть, зробила Софійка, коли була меншою. Вони додавали кімнаті теплоти та домашнього затишку.

Я також помітила фотографії, пластинки, та навіть вирізки з цитатами, які, певно, надихали його. Полички знову були заповнені фігурками супергероїв та інших кіногероїв, а також колекційними машинками. Адам завжди залишався вірним своїм вподобанням.

Відчувши його погляд, я зрозуміла, що він спостерігає за мною. Але це був не просто звичайний погляд — він дивився на мене так, як завжди, з якимось особливим захопленням, що перетинало час і обставини. Попри всі роки, я завжди відчувала цей погляд, який нікого і нічого не помічав, крім мене. Ні Руслан, ні будь-хто інший для нього не мав значення у ці моменти. І я збрешу, якщо скажу, що мені це не подобається.

Мій погляд упав на невеличкий стенд з купкою різних пластинок. Я почала розглядати їх, коли Адам, раптом піднявся, а вже через секунду опинився поруч.

— Ме-ел, — промовив він, обережно торкнувшись моєї руки. Його голос був стривожений, і я помітила, як він почав нервувати. — Не потрібно.

— Чому? — зацікавлено перепитала я, спостерігаючи, як він напружується все більше. Він стиснув щелепу, від чого вилиці виразно проступили на його обличчі.

— Просто... не треба, — відповів він, намагаючись залишатися спокійним, але я відчувала, як його слова тремтять від нервів.

Я не могла втриматися від усмішки.

— Мені подобається, як ти нервуєш, Адаме, — прошепотіла я, намагаючись його заспокоїти. — Але я не кусаюсь, розслабся.

Він кивнув, усміхаючись, і намагався зібратися з думками, але було зрозуміло, що він не хотів, щоб я щось побачила. І саме в цю мить, коли він був зайнятий собою, я все ж таки побачила, що він ховає серед тих пластинок.

— І ти боявся, що я побачу це? — запитала я, піднімаючи альбом своїх пісень.

— Бляха... — пробурмотів Адам, закриваючи долонею обличчя, ніби намагаючись сховати свою реакцію.