19

Адам Бітлер

Мелісса допомогла взяти кілька легких пакетів, і ми разом увійшли на територію дитячого будинку. Я бував тут раніше, тому деякі з персоналу мене вже добре знали, і я знав дорогу та куди, власне, треба було йти.

— Добрий день, Адаме, — привіталась знайома жіночка, підходячи до нас.

— Добрий, Інно Василівно, — я кивнув у знак вітання.

— Ви сьогодні не самі, — вона усміхнулась, оглядаючи Меліссу. — Я Вас знаю.

— Добрий день. Рада знайомству, — Мелісса подарувала усім свою чарівну посмішку.

— Мелісса виявила бажання допомогти Вашому будинку разом зі мною. Сподіваюсь, Ви не будете проти.

— Авжеж, ні, — пані Інна посміхнулась, заперечно похитавши головою. — Ми навпаки, будемо щасливі, що Ви до нас завітали.

— Тоді добре, — сказав я, оглядаючись. — Куди можна поставити ці пакети? Тут одяг, іграшки та все необхідне для малюків.

Покінчивши з усіма попередніми питаннями, ми нарешті змогли познайомитись з дітками. Вони зустріли нас радісними вигуками та захопленими поглядами, які відразу зворушили серце. Мелісса, здається, почувалася трохи ніяково, але її доброта швидко знайшла відгук у серцях дітей. Вона нахилилася до одного з малюків, який тягнувся до неї з іграшковою машинкою у руках.

— Привіт! Як тебе звати? — лагідно спитала вона.

— Михась, — відповів хлопчик, дивлячись на неї великими, очима, що світилися цікавістю.

— Дуже приємно, Михасю, — вона посміхнулася, приймаючи ту саму машинку. — Яка чудова іграшка! Ти любиш грати з машинками?

Хлопчик кивнув, і його посмішка стала ще ширшою. Мелісса сіла на невелике крісло мішок поруч із ним, почавши гратися разом. Дивлячись на них, я відчув хвилю тепла та вдячності за те, що поруч зі мною була така чудова людина. Вона випромінювала світло і доброту, які притягували до себе і дітей, і дорослих.

Поки ми продовжували спілкування з дітьми, я не міг не помітити, як вони оживали в присутності Мелісси. Вона вміла знаходити спільну мову з кожним, роблячи кожну дитину особливою. Діти, які спочатку були сором'язливими, поступово розкривалися і ставали більш відкритими.

— Адаме, подивись! — вигукнув один з хлопчиків, показуючи мені свої малюнки. — Це я намалював!

— Це неймовірно! — відповів я, захоплено розглядаючи його роботи. — Ти справжній художник! Хто знає, можливо колись твої картини будуть висіти у найкращих музеях країн.

Діти радісно сміялися і тягнули нас за руки, показуючи свої іграшки, малюнки та інші скарби. Вони хотіли поділитися з нами всім, що у них було, і це зворушувало до сліз.

— Я бачив, там хтось має гітару, — сказав я, спостерігаючи за реакцією дітей та Мелісси.

— Це моя! — вигукнула одна з дівчаток, старша за інших дітей.

— Поділишся? — запитав я, і дівчинка швидко принесла свій музичний інструмент. — Мел, ти складеш мені компанію? — поглядаючи на неї з усмішкою.

Мелісса коротко кивнула, її очі засяяли теплом. Їй зовсім не потрібні були слова, щоб зрозуміти мене. Вона знала мене краще, ніж будь-хто інший.

Я налаштував гітару і заграв знайому нам мелодію. Мелісса почала співати, і її голос наповнив кімнату. Це було вперше за довгий час, коли я чув її спів, і він був фантастичним. Її голос був чистим і ніжним, наче весняний вітер. Слова пісні, знайомі і рідні, лились з її уст, наче живий потік, наповнюючи нас усіх теплом та радістю.

Діти спочатку сиділи мовчки, захоплено слухаючи. Але поступово вони почали підспівувати, додаючи свої голоси до мелодії. Їхні обличчя світилися від щастя, очі блищали від радості. Вони відчували себе частиною чогось особливого, і це було неймовірно. Адже, Мелісса співала з такою щирістю й емоцією, що навіть найбільш сором'язливі діти не змогли залишитись осторонь.

Пісня завершилась, але відчуття єднання і радості залишилось з нами. Діти аплодували, обіймаючи нас і дякуючи за цей чудовий момент.

— Це було неймовірно, — прошепотіла Мелісса, дивлячись на мене з вдячністю. — Дякую тобі за це.

Я декілька секунд дивився на дівчину, прокручуючи ті декілька годин, які ми провели з дітьми, в голові.

— Це ти зробила цей момент особливим, — відповів я, посміхаючись. — Діти тебе люблять. А, твій голос — це справжнє диво.

Вона усміхнулась, і я відчув, що ми ще більше зблизились. Мелісса не просто поділилась своєю музикою з дітьми, вона подарувала їм частинку своєї душі.

Після візиту до дитячого будинку ми сиділи у затишній кав'ярні. Я запропонував випити разом чогось гарячого, і Мелісса швидко погодилась, не роздумуючи.

— Напевно, все ж таки, діти люблять більше тебе, аніж мене. Я зовсім не знаю, як потрібно себе поводити з ними, — зізналася вона, злегка нахилившись уперед.

— Не думаю, — заперечно похитав головою. — Ти прекрасно це вмієш. Софія і та малеча — цьому прямий доказ.

— Софія вже доросла. З нею простіше, — тихо відповіла Мелісса, крутячи ложку в чашці з чаєм.

— Простіше? — перепитав я, сміючись. — Ти багато чого не знаєш про Софію.

— Наприклад? — вона обійняла долонями своє обличчя, уважно спостерігаючи за мною.

— Ну... Вона дуже вперта і дуже рідко сидить на одному місці. Її тяжко переконати в чомусь, якщо вона точно впевнена у своєму. А щодо пригод, — я засміявся, згадуючи декілька днів тому. — То ти бачила і чула її історію з Пінкі. У дитинстві вона завжди бігала поруч зі мною, і її було майже неможливо залишити одну на няньку, коли я мав йти на роботу. А коли вона була ще зовсім маленька, майже завжди плакала через кольки. Це було жахливо, — я похитав головою, згадуючи ті важкі дні.

Мелісса з розумінням кивнула, а потім усміхнулась, нахиляючись до мене ближче.

— Ти справді чудовий батько. Софії пощастило, що в неї є ти.

— І мені пощастило мати її, — відповів я, дивлячись у великі, щирі очі Мелісси.

На мить, здається, дівчина задумалась. Вона дивилась на мене, не зводячи своїх очей, а потім перевела погляд на річку, що виднілась у вікні. Мелісса немов вагалась зі своїми думками, і схоже.. я знав, що вона зараз запитає.