18

Адам Бітлер

— Я все, — сказала Мелісса позаду мене. Поклавши останні пакети з речами, я нарешті повернувся до неї.

Я уважно оглянув Меліссу, відчуваючи, як захоплення її виглядом знову охоплює мене. Напевно, я виглядав дивно, але не міг стриматись. Вона була одягнена в літню молочну сукню з дрібними темно-зеленими листочками, поверх якої був накинутий в’язаний кардиган. Її образ нагадував лісову фею, особливо на тлі сірого неба після нічного дощу. Було прохолодно, і навіть я накинув легкий светр, який зараз просто лежав на моїх плечах.

— Щось не так? — зрештою запитала дівчина, помітивши мій погляд.

Я кілька разів покліпав, намагаючись отямитись.

— Ні, все так, — посміхнувся я, протираючи своє підборіддя. — Ти чарівно виглядаєш.

— Дякую, Адам... — вона відвернулась, удаючи, що її засліпили поодинокі промені сонця, які пробивалися крізь хмари. Але я встиг помітити рум’янець на її щоках. І це точно не був макіяж.

— Можемо їхати? — запитав я, змушуючи дівчину знову повернутись до мене.

— Так, — вона ледь помітно кивнула, мнучи в руках свою сумку. — А Софія знає?

— Так, — я також кивнув, відкриваючи двері свого авто для Мелісси. — Вона ще вчора передала мені речі та іграшки, які хоче, аби я передав дітям від неї.

Мелісса усміхнулась, сідаючи в моє авто. Я швидко обійшов машину та сів за кермо.

— Вона не хотіла поїхати також?

— Не думаю, — відповів я, не замислюючись. — Вона сказала, що не витримає такого моменту і точно заплаче. Вона занадто вразлива душа.

Я посміхнувся Меліссі, і вона відповіла взаємністю. Її посмішка, як завжди, була сяючою і щирою, запалюючи в мені тепло і радість. Відчуття, що ми разом вирушаємо робити щось добре, додавало впевненості та спокою.

— Нам довго їхати? — запитала дівчина, повернувши голову до мене.

— Можливо годинку, можливо менше, — я знов посміхнувся, час від часу, відволікаючись від дороги, аби глянути на неї. — Дивлячись, як мені їхати краще.

— Їдь у своєму звичному темпі, — вона обережно поправила своє волосся, а потім почала діставати щось зі своєї невеликої сумки. — Поки доїдемо, я почитаю.

— Гаразд, — я кивнув, та вкотре повернув голову до Мелісси. Здається мені, я знаю, що це за книга в неї у руках.

— Ти даси мені прочитати першою? — запитала Мелісса, дивлячись на мене благальними очима. Вона була схожа на котика, який так сильно вимагає ласки. Її погляд був таким ніжним і теплим, що я не зміг стримати посмішку. — Ти ж даси? — повторила вона, і в її голосі звучала невпевненість, яку я рідко чув.

Я посміхнувся і кивнув, відчуваючи, як її питання розтоплює всі мої сумніви.

— Авжеж, куди я дінусь, Мел? — я відставив ноутбук вбік, запрошуючи дівчину у свої обійми.

Вона посміхнулась, немов маленька дівчинка, якій купили її найбажанішу іграшку, та одразу ж занурилась в мої обійми, притулившись ще ближче. Її тепло було таким затишним і заспокійливим, що я відчув, як всі турботи починають розчинятися.

— Ти справді так сильно хочеш прочитати цей твір? — запитав я, дивлячись на її обличчя, яке було всипане світлом цікавості та нетерпіння.

— Він твій, тому й хочу, — впевнено відповіла вона, малюючи своїми нігтями якісь фігурки на моєму плечі. Її дотики були такими легкими і грайливими, що я моє серце забилось швидше. — Ти, до речі, так і не розповів, що тепер пишеш.

Я видихнув, намагаючись заспокоїти дихання від її дотиків. Вона знала, як сильно на мене діють її чари, і здавалось, що їй це тільки подобається. Аж занадто.

— Роман, як завжди, — я дістав свій ноутбук та відкрив той самий файл з текстом. — Ще поки не можу вигадати фінал і трохи заплутався у цій главі. Слова погано йдуть сьогодні.

Мелісса уважно переглянула кожну сторінку поки що невідомого тексту, немов боялась пропустити щось важливе. Її емоції змінювались з кожною секундою: від здивування до радості, а потім навіть до суму. І нехай я написав ще досить мало, всього сторінок тридцять, але, здавалось, Меліссі дійсно сподобалось.

— Адаме, — вона повернула голову до мене, зустрічаючись з моїми очима. Клянусь, ця дівчина вміє читати мої думки. — Це неймовірно. Я чекаю продовження!

— Тут всього лише кілька сторінок, — я тяжко зітхнув та вткнувся носом в її шию, притуляючи дівчину до себе якомога ближче. Її аромат був таким заспокійливим, що я відчув, як напруга починає зникати. — Я заплутався. Потрібно перечитати свій блокнот або взагалі перестати мучитись з цією книгою.

— Ти чого? — її рука занурилась у моє волосся, а інша далі обіймала мене. Її дотики були такими ніжними. — Все ж гаразд. У тебе гарно виходить, що не так?

— Тяжко дається історія. Ніби продовжую ходити там, де й починав.

— А мені здається, що все у тебе виходить супер! — вона взяла мене за підборіддя, змушуючи глянути на неї. Її очі блищали впевненістю і підтримкою, і я відчув, як і моя впевненість повертається. — Мені дуже подобається ця книга. Це поки що моя найулюбленіша.

— Це перша, яку ти прочитала, — я усміхнувся, продовжуючи дивитися в її кришталеві очі.

— Це твоя книга, а отже, моя найулюбленіша. Усі твої історії мої улюблені. А ти мій улюблений автор, Адаме! — Мелісса посміхнулась, зволожуючи губи. — У тебе все вийде. Я вірю в тебе!

Я кивнув їй з вдячністю, ще сильніше обіймаючи у своїх руках. У її обіймах я відчував тепло і підтримку, які були такими потрібними в ці моменти сумніву. Мелісса завжди знаходила спосіб підняти мій дух і надати мені впевненості, якої іноді не вистачало. Її віра в мене була справжнім даром, і я знав, що з такою підтримкою зможу подолати будь-які труднощі.

— Що ти читаєш? — запитав я, намагаючись не показувати свою дурну посмішку в цей момент.