15

Адам Бітлер

Ми сиділи вчотирьох на вулиці біля басейну, кожен зайнятий своїми справами. Я гортав екран свого планшета, шукаючи матеріал для нової книги, Ната заглиблено читала черговий журнал, а Мелісса та Артем виглядали знудженими, час від часу зітхаючи й обмінюючись поглядами. Атмосфера була спокійною, але якась напруга висіла в повітрі.

— Все! — раптом вигукнув Артем, хлопнувши в долоні. Його різкий рух привернув нашу увагу. — Мені це набридло.

— Що саме? — перепитала Ната, відкладаючи журнал у бік і трохи підводячись.

— Ви ніби не з нами тут, — відповів Артем, роздратовано дивлячись на нас. — Адам, ти й дня не можеш прожити без своєї роботи, а ти, Нато, така ж сама.

— І що ти пропонуєш? — запитав я, посміхаючись до друга, хоча в його словах було щось правдиве.

— Ми приїхали розважатися, відпочивати, насолоджуватись літом, а не... — він жестом показав на нас і знову заперечно похитав головою. — На дворі спека, а ми навіть коктейлі не робимо!

— Ти хочеш коктейль? — поцікавився я, піднімаючи брову.

— Так, Адаме, хочу! — крикнув він, ляснувши себе по коліну. — Пограймо в якісь настільні ігри?

Мелісса тихо хихикнула, спостерігаючи за нами.

— Знову свої ігри? — пробурмотів я, піднімаючись з лежака.

— Та бодай щось, — невдоволено відповів Артем. — Руслана немає, ми знову у нашому старому складі, то чому б не повеселитись?

— Артем, — строгим голосом промовила Мелісса.

— Ну що? Його ніхто не любить...

— Артем! — тепер вже крикнула Ната, і Артем замовк.

Я кивнув Артему, і ми разом підійшли до столу, де лежали коробки з настільними іграми, почавши їх переглядати, обираючи щось відповідне.

— Гаразд, обирай гру, — сказав я, вказуючи на коробки.

— Що в тебе є цікаве? — Артем кинув короткий погляд на мене, а потім знову зосередився на коробках.

— Чесно кажучи, я й сам не знаю, що тут є. Більшість цих ігор принесла Софія, або нам хтось подарував, — зізнався я, перегортаючи коробки.

Артем усміхнувся, кидаючи короткий погляд на мене.

— Ну, Софія, на відміну від свого батька, розуміється на веселощах. Тому гадаю, що тут буде щось цікавеньке.

— Ти поки шукай, а я зроблю нам усім мохіто.

— Мені алкогольний, якщо що, — крикнув Артем, коли я вже був на порозі кухні.

Зайшовши до кухні, я одразу взявся за приготування напоїв. Світло падало на свіжі м'ятні листки та лимони, які я почав нарізати. Запах свіжої м'яти розповсюджувався по всій кухні, створюючи атмосферу літа. Змішуючи інгредієнти, я відчував себе частиною цього безтурботного дня, коли всі проблеми залишаються десь далеко.

Коли коктейлі були готові, я повернувся на двір, де Артем вже обрав одну з коробок і розкладав компоненти на столі. Ната та Мелісса приєдналися до нас, з цікавістю спостерігаючи за процесом.

— Отже, що ми маємо? — запитав я, передаючи кожному його напій.

— Це гра, яку я давно хотів спробувати, — відповів Артем, показуючи коробку з яскравими ілюстраціями. — Щось типу монополії, проте цікавіша.

— Виглядає дійсно цікаво, — прокоментувала Ната, беручи свій коктейль і посміхаючись.

Ми розпочали гру, і одразу ж атмосфера стала ще більш невимушеною. Легка музика з динаміків доповнювала наш, а сміх і жарти наповнювали повітря. Мелісса і Ната виявилися справжніми стратегами, а Артем знову і знову намагався зламати їх плани своїми несподіваними ходами. Ми всі були захоплені грою, але найголовніше — ми насолоджувалися моментом, забуваючи про все інше.

— Ось так, ось так, — повторював Артем, радіючи кожному своєму успіху. — Ну і хто тут татко, шановні?

— Авжеж, якщо махлювати, то завжди будеш переможцем, — буркнув я, знімаючи з себе футболку-поло.

— Оу, Адаме, тобі вже так спекотно? — Артем засміявся, розлягаючись на своєму кріслі.

Насправді на вулиці справді було спекотно, і я просто вирішив трішки поплавати у свіженькому басейні. Утім, Артем, як завжди, все перекрутив. Схоже, алкогольний мохіто все-таки дав йому у голову.

Я піднявся з-за столу та обережно повісив футболку на свій стілець, аби вона не зім’ялась. Однак, краєм ока, я також помітив дещо ще — Мелісса нахабно розглядала моє тіло. Її очі не швидко бігали, то уверх, то вниз. Здається, вона навіть й сама цього не помічає зараз.

— Хто купатись? — гучно запитав я, прочистивши горло.

Ось тепер вже дівчина все зрозуміла та швидко відвернулась від мене, зустрівшись випадково з моїм поглядом.

— Я пас, — відгукнулася Ната, занурюючись у лежак з журналом. — Хочу нарешті дочитати статтю. Тут цікаве пишуть про наших конкурентів з сусідньої кіностудії.

— Я також, — підтримав її Артем. — Після такого коктейлю, мені краще не заходити у воду. Бодай ще декілька хвилин.

Він посміхнувся, розвівши руки в сторони. Щось підказує мені, що вони зговорились.

— А я за, — несподівано сказала Мелісса, піднімаючись зі свого місця. Її голос був трохи хрипким, але вона швидко взяла себе в руки. — Давно не плавала.

Я кивнув, продовжуючи здивовано дивитися на дівчину. На ній був літній білий сарафан з оголеною спиною, проте через секунду він вже лежав на її лежаку. Мелісса дістала зі своєї сумки срібну шпильку, обережно закріпила своє трохи хвилясте волосся позаду, залишаючи кілька прядок попереду.

І як би сильно я не намагався стримати себе, я все одно, бляха, опустив погляд. Я бачив Меліссу різною, у різному вбранні та… інколи без нього. Однак, зараз я все одно почув себе тим самим молодим студентом, як раніше. Варто визнати, цей темно-зелений купальник їй дуже личить. А ще — в неї, до біса, шикарне тіло.

— От і добре, — нервово посміхнувся я, відчуваючи свій прискорений пульс. На щастя, я завчасно вимкнув свій годинник, направляючись до басейну.

Мелісса йшла за мною, її кроки були легкими, а очі сяяли під сонячним світлом. Вода в басейні виблискувала, манячи своєю прохолодою. Я швидко занурився, відчуваючи, як тіло огортає приємний холод. Після декількох секунд під водою я випірнув і подивився на Меліссу, яка стояла на краю басейну, трохи вагаючись.