14

Адам Бітлер

Я сидів на терасі, вдихаючи свіже ранкове повітря і спостерігаючи, як проміння сонця поступово огортає навколишній світ. Переді мною стояв ноутбук, його екран світився білим файлом із кількома реченнями нової книги, яку я почав писати. Слова на екрані виглядали безладними та чужими, наче не мали жодного зв’язку між собою. Я сидів у тиші, сподіваючись знайти натхнення, що допоможе оживити цю історію, але воно вперто не приходило. Декілька хвилин я просто вдивлявся в екран, намагаючись впорядкувати свої думки.

— Привіт, не думав, що ти з самого ранку вже і працюєш, — з посмішкою сказав Артем, сідаючи напроти. Його поява вразила мене, як завжди, своєю несподіваністю та легкістю. — Що пишеш? — з цікавістю запитав він, нахилившись вперед, щоб зазирнути в екран ноутбука.

— Нову історію, — тихо відповів я, все ще заглиблений у свої думки. Моя відповідь прозвучала механічно, наче вимовлена автоматично.

— Я зрозумів, ти десь не тут, — він тихо засміявся, розглядаючи усе навколо. Його очі блищали від цікавості та веселощів.

— Та-ак, — протягнув я, відсуваючи ноутбук від себе. — Чого ти вже хочеш? Софія також починає себе так поводити, коли щось хоче просити.

— Я нічого не хочу, — запевнив Артем, але його тон був не зовсім правдивим. — Просто стало цікаво, чи то про ваш поцілунок говорила вчора Мелісса.

Я закотив очі, складаючи руки перед собою. Мені не дуже хотілося обговорювати це зараз, особливо коли я так відчайдушно намагався знайти хоч якусь ідею для своєї книги.

— Навіщо тобі ця інформація? — запитав я, намагаючись зберігати спокійний тон.

— Мені вона не потрібна, а от Руслан мені вже третю добу допити влаштовує, — Артем нагнувся до столу ближче та почав перекривляти голос Руслана. — Хто такий Адам? Чому ви дружили? А чому вас було два хлопця і дві дівчини? Він, що колишній Мелісси? І так далі.

— А ти що відповідав? — запитав я, не без інтересу.

— Нічого. Сказав, що тебе знаю давно, як і всіх інших. А дружили усі разом, бо поєднувало щось спільне. Я, що дурень щось про тебе доповідати?

— Дякую, — я посміхнувся, вдячно киваючи йому. Артем завжди був тим, хто знав, як підтримати друзів. — Він мені не подобається, якщо чесно, — додав я, не приховуючи своє невдоволення.

— ПФ, — Артем гучно розсміявся. — То і не дивно. Ти бачив би себе, коли той відкриває свого рота.

— Я не розумію, що Мелісса у ньому знайшла, — чесно зізнався я, відчуваючи невдоволення та розгубленість.

— Ну так, авжеж. Ти ж у нас найкращий хлопчик, — Артем знову розсміявся, але цього разу його сміх був теплим та підтримуючим. — Але знаєш, іноді жінки бачать щось таке, чого ми не помічаємо. Можливо, вона бачить у ньому щось, чого ми не розуміємо.

— Може і так, — я зітхнув, повертаючи погляд на ноутбук. — Але це не означає, що я з цим згоден.

— Ти ж розумієш, що всі ці ваші старі спогади можуть нестися на вітер, якщо ти не почнеш діяти? — Артем серйозно подивився на мене. — Може, варто все-таки поговорити з Меліссою відверто? Не знаю, як інші, але я і Ната часто помічаємо оці ваші погляди одне на одного. І я можу тобі з абсолютною впевненістю сказати, що ви думаєте про одне й те саме!

— Я не знаю, — зізнався я, проводячи рукою по волоссю. — Вона виглядає щасливою з ним... іноді. І я не хочу зруйнувати її життя.

— А може, ти просто боїшся? — хитро запитав Артем.

— Можливо, — я посміхнувся.

— Тобі варто подумати, Адаме. Я знаю, що вона одружена, але я прихильник того, що шлюб неможливо врятувати, коли він вже на межі фолу.

— Ти думаєш, у них все так погано?

Артем знизив плечима, трішки кривлячись.

— Чесно, думаю, так. Про цього Руслана багато чуток раніше ходило. Він не створений для сім’ї. У нього постійно були інші жінки. Ку-упа.

— Дивно, — тяжко видихнув я.

— А ти, що думаєш?

— Вже навіть і не знаю... Але одне знаю точно — ця книга не напишеться сама.

— Ось це вірно, друже, — підсумував Артем, піднімаючись. — Але пам’ятай, життя коротке. Іноді треба ризикувати.

Він залишив мене одного на терасі з моїми думками. Я дивився на екран ноутбука, намагаючись знайти слова, які б знову зв’язали мене з минулим, з тим днем, коли все було простіше і зрозуміліше. Але зараз мені треба було знайти шлях у майбутнє, де відповіді не завжди такі очевидні.

Я зайшов до кухні, окинувши поглядом усіх присутніх. Ната, як завжди, сиділа в своєму улюбленому кріслі, заглиблена в черговий роман. Її обличчя було спокійним і зосередженим, а час від часу вона ніжно гладила сторінки книги, як давнього друга. Мелісса ліниво гортала стрічку соцмереж, її пальці швидко рухалися по екрану, іноді змінюючи вираз обличчя від усмішки до легкого здивування.. А Софія стояла біля каво-машинки, уважно стежачи за тим, як гаряча кава наповнює чашку.

— Тато, — радісно сказала донька, простягаючи мені чашку ароматного напою. — Це твоя кава.

— Дякую, — з посмішкою промовив я, нахилившись до доньки ближче. — Чуєш, а ти випадково не знаєш, де Руслан?

Софія знизала плечима.

— Ніби хтось казав, що поїхав у місто по справах.

— В місто? — перепитав я, не приховуючи свого здивування. — Чому ми приїхали відпочивати, а навіть у цьому селі всі знаходять собі якісь справи?

Донька посміхнулась, поправляючи свого хвоста.

— Я, до речі, також хотіла тобі сказати, що йду гуляти з подругою.

— З подругою? — перепитав я вкотре, відпиваючи трішки кави. — То ось чому ти зробила мені каву, навіть коли я не просив.

— Ну та-ато, — протягнула вона, закотивши очі. — Це Катя приїхала знову до бабусі. Ти ж знаєш, що ми давно спілкуємось. Ось вона і запропонувала зустрітись, сходити кудись, може, на озеро...

— Добре, добре, — сказав я. — Можеш йти. Я ж ніколи не проти.

— Дякую! — донька встала на шпиньки, щоб поцілувати мене у щоку.

— Гроші потрібні? — запитав я з широкою посмішкою. Софія кілька секунд мовчала, уважно розглядаючи стелю. — Оке-ей, зараз надішлю. Біжи.