11

Адам Бітлер

— У тебе тут дуже гарно, — я почув знайомий жіночий голос і підняв голову.

Переді мною стояла Мелісса. Її волосся було вже сухим, як і весь одяг. Зараз це були звичайні легкі спортивні штани сіруватого кольору та білу футболку з якимось написом по центру. Я швидко глянув на цей напис, але, на жаль, арабської я не знав. Виглядала вона свіжо і спокійно, хоча в її очах залишалась тінь сьогоднішніх емоцій.

— Злякала? — посміхаючись, запитала вона.

— Ні, — я посміхнувся у відповідь і протер лоба рукою, забуваючи про те, що вона вся в землі, тому бруд залишився на моєму чолі, і Мелісса, схоже, не змогла стримати посмішки, дивлячись на це. — Ти як себе почуваєш?

Вона трохи відійшла убік, ніби не хотіла, аби я знову помітив її червоні щоки та сум в очах. Тому глибоко вдихнула, спостерігаючи за садом навколо нас.

— Краще, — тихо сказала вона, сідаючи на лавку, що стояла поруч зі мною. Її голос звучав м'яко і спокійно, але в ньому все ще вчувалася втома. — Вибач за той спектакль біля басейну.

Я помітив, як тінь суму пройшла по її обличчю. Було видно, що цей день видався для неї нелегким. Мої думки повернулися до того моменту, коли вона з’явилася з балкона минулої ночі.. Однак, зараз я не міг не захоплюватися її силою і стійкістю, навіть в такі моменти.

— Не варто просити вибачення, — я сів поруч з нею, відчуваючи тепло від її присутності. Її близькість надавала мені відчуття спокою. — Усі ми люди, всі маємо свої моменти.

Мелісса тихо засміялася, її сміх був сумішшю полегшення і суму. Потім вона підняла голову і глянула на мене. Її очі, великі та темні, відбивали глибокі емоції, які вона намагалася приховати.

— Ти завжди такий розумний і спокійний. Як тобі це вдається?

Я знизав плечима, намагаючись виглядати невимушено, хоча відчував, як серце починає битися швидше. Її комплімент торкнувся мене глибше, ніж я очікував.

— Мабуть, з віком приходить, — пожартував я, намагаючись полегшити атмосферу. — А може, це просто звичка. Коли стільки років пишеш і режисуєш, вчишся бачити світ з різних поглядів та ракурсів.

Вона кивнула, задумливо глянувши на сад навколо нас. Я помітив, як її очі трохи заблищали, коли вона вдихала свіже повітря. Цей сад був для мене місцем спокою і натхнення, і я радів, що можу поділитися ним з нею.

— Це місце справді дуже красиве, — повторила вона. — Тут так спокійно. Мабуть, ти часто тут проводиш час?

— Так, це моє місце для роздумів, — зізнався я. — Тут я знаходжу натхнення. Коли світ здається надто хаотичним, приходжу сюди й все стає на свої місця.

Мелісса усміхнулася, ще раз глибоко вдихнувши повітря, і зараз її усмішка здавалась мені найбільш природною і справжньою за весь день. Вона нахилилась трохи ближче до мене, і я відчув аромат її парфумів, що змішувався зі свіжим запахом саду.

— Я розумію, чому ти любиш це місце, — сказала вона. — Тут дійсно є щось особливе. Мені здається, що час тут зупиняється, і всі проблеми стають менш важливими.

— Так і є, — я кивнув, відчуваючи легкість на душі від її слів. Її розуміння і підтримка були для мене важливими, і я радів, що вона може бачити красу в простих речах. — Це магічне місце. Та інколи нам всім потрібно саме таке, щоб відпочити від життя, навіть якщо лише на кілька хвилин.

Я помітив, як дівчина задумливо глянула на мене, її очі здавалися глибшими, ніж зазвичай, наповненими емоціями і думками.

— І часто ти хочеш відпочити від життя?

— Інколи, — зізнався я. — Усяке буває.

На мить між нами виникла напружена пауза. Ми просто сиділи та слухати тихий шелест дерев, чи спів пташок, дивлячись кудись вперед. Ніби боялись порушити цю тишу.

— А.. — почала говорити Мелісса. — Зараз ти також втік від нього?

Я вкотре зловив її погляд на собі.

— Сад потрібно було привести у порядок, — сказав, тяжко видихаючи. — Усім цим трояндам, півоніям та навіть тій лохині, потрібен догляд, — я повільно повернув голову, зустрічаючись з цими добре знайомими зеленими очима. — Як і тобі також, до речі.

— Про що ти?

— Хочеш правду? — запитав я, знімаючи з себе рукавиці. Мелісса мовчки кивнула, продовжуючи дивитися на мене. Її руки лежали на колінах, легенько стискаючи їх, ніби вона нервувала.

— Я досі не розумію, чому ти, якимось дивом, обрала Руслана, — продовжив я, відчуваючи, як ця думка важким тягарем лягала на моє серце.

Мелісса усміхнулась, неначе через силу, і відвела погляд убік. Її очі шукали відповіді десь у далечині, як ніби небо могло дати їй підказку.

— Цікаве питання, — тихо прошепотіла вона, піднімаючи очі до неба. Її погляд був сумний, але водночас у ньому було щось глибоко особисте, що не дозволяло їй поділитися всім одразу.

— Я розумію, кохання зле, полюбиш і… — я прочистив горло, відчуваючи, як слова важко виходять з моїх вуст. — Як той. Але не знаю...

— Ти просто ревнуєш мене, — різко сказала дівчина, повертаючи голову до мене. На її лиці світилась дивна усмішка. І навіть очі її вже посміхались, хоч це й було більше схоже на маску, яку вона намагалася тримати. — Тобі просто все ще складно мене бачити з кимось іншим. Визнай це, Адаме.

— Ти варта кращого ставлення, — сказав я, намагаючись злізти з теми.

— Я знаю, — відповіла вона, зітхнувши. — Просто іноді все це стає занадто важким.

Я відчував її біль і безнадію, відчував, як вона бореться зі своїми емоціями. Було важко бачити її в такому стані, і я намагався знайти слова, щоб допомогти.

— Якщо хочеш, я можу поговорити з Русланом, — запропонував я, сподіваючись, що це може хоч трохи полегшити ситуацію.

— Не треба, — вона похитала головою. Її очі знову наповнилися тінями суму. — Це наша проблема, і ми маємо її вирішити самі.

— Добре, — сказав я тихо, не бажаючи більше турбувати її. — Але, якщо тобі щось знадобиться, ти знаєш, де мене знайти.

Мелісса ледь помітно кивнула, щиро посміхаючись, її погляд став ще глибшим, наче вона намагалася зрозуміти щось важливе про себе. Я швидко піднявся, вдихаючи свіже повітря, перемішане з її парфумами. А потім повільно повернувся до дівчини, щоб глянути їй в очі.