10

Адам Бітлер

— То, ти автор? — запитала Мелісса, з лагідною посмішкою на лиці. Ми йшли поруч, алейкою, а навколо весело бігали діти, граючись у квача.

Я злегка посміхнувся, відповідаючи на її запитання.

— Так, — сказав я. — Пишу романи та оповідання. Це те, що завжди приносить мені задоволення.

Мелісса нахилила голову, її погляд був сповнений цікавості та ніжності.

— Чому ти вирішив писати?

— Для мене — це завжди було способом розуміти світ і себе самого. Інколи навколишній світ не такий яскравий та творчий, яким би я хотів його бачити, тому вирішив створити свій.

Ми зупинилися на мить, дивлячись, як діти сміються та бігають навколо нас. Їхня радість була заразливою, і я відчув, як щось тепле наповнює моє серце.

— Ти знаєш, — почала Мелісса, злегка червоніючи, — А я б хотіла бути частиною твого світу. Твоїх історій, твоїх мрій.

— Хочеш, аби якусь книгу я присвятив тобі? — я повільно перевів погляд на її очі. Ті ж самі зелені, трішки з карим відтінком. Це змусило мене посміхнутись.

— Чому тільки одну? — сміючись запитала дівчина, піднявши одну зі своїх брів, а потім глянула на мене. — Можливо, я хочу стати тією самою, хто буде тебе надихати?

Я ще більше усміхнувся, зволожуючи губи.

— Як тобі моя ідея? — вона трішки схилила голову убік, уважно вдивляючись мені у вічі. — Знаєш, а мені подобається твоє волосся, — Мелісса легко підняла свою руку та занурилась у моє густе волосся. — Таке каштанове, золотаве.. Ти схожий на рижика. Рижого котика.

— А ти на лісову фею, — не думаючи, відповів я.

— Чому на лісову фею? — здивовано перепитала вона.

— Мені дуже подобається твій колір очей. Незвичний. Ніби осінній ліс.

— То... твій талант письма передався тобі від когось? І чому саме режисер? — запитала Мелісса, трішки відійшовши убік, ніби не хотіла, щоб я помітив її червоні щоки.

Я зупинився на мить, її питання дійсно змусило мене задуматися.

— Насправді, я й не знаю, хто писав ще у моїй родині, — сказав я, задумливо подивившись на дівчину. — Я став сиротою, коли мені було майже вісім років. Тому я не пам'ятаю таких фактів.

Мелісса здивовано глянула на мене, а її очі наповнилися співчуттям.

— Ой, вибач, я.. я не знала, — вона зробила крок ближче,ніби  не знала, як реагувати. Хоча, схоже, так було і насправді.

— Нічого страшного, — посміхнувся я, намагаючись розвіяти напруження. — Це було давно, і я вже давно змирився з цим. Я був у дитячому будинку, можливо, до десяти років. Там були дуже гарні та хороші люди, які дуже любили дітей. Але потім мене, все ж таки, забрав брат до себе.

— В тебе є брат?

— Так, рідний, — швидко сказав я. — Гліб. У нас з ним різниця майже п’ятнадцять років. Коли батьки загинули, він намагався одразу забрати мене до себе, адже йому вже тоді було двадцять три, але не зміг. Прийшлось чекати два з половиною роки. Проте потім все було чудово. Він крутий старший брат і дуже багато чого дав мені. Він мені як батько.

— Це дуже чудово, — Мелісса посміхнулась і несподівано взяла мене за руку. Її дотик завжди діяв на мене магічно, і навіть зараз, я відчував, як починаю палати. — А що щодо режисури? — раптом знову запитала вона, цього разу вже більш впевнено.

— Це також була ідея Гліба, — відповів я, вдячно згадуючи брата. — Він бачив і читав мої твори, не всі правда, але деякі. Тому це він підтримав мене, аби я спробував це. Він завжди вірив у мене, навіть коли я сам сумнівався.

Очі Мелісси блищали інтересом. Я ще ніколи не бачив, аби мене так зацікавлено слухали.

— Гліб завжди говорив, що режисура — це мистецтво, яке дозволяє створювати нові світи, впливати на людей, змушувати їх відчувати щось справжнє. І він мав рацію. Коли я почав займатися цим, то відчув, що знайшов своє покликання. Це був мій спосіб втекти від реальності, створювати щось прекрасне і важливе.

Мелісса кивнула, її посмішка ставала все ширшою.

— Ти обрав правильний шлях, — сказала вона, стискаючи мою руку трохи сильніше.

— Дякую, — відповів я, відчуваючи тепло всередині від її слів. — А знаєш? Я згоден.

— Ти про що, Адаме?

— Я згоден на те, щоб ти була моєю єдиною музою, моїм єдиним натхненням. Твої пісні, твоя пристрасть до музики — це те, що завжди підживлює мене. І.. тепер усі свої книги я буду присвячувати тобі, Феє.

— Усім привіт, — радісно сказала Софія, підходячи зі мною до басейну, де вже відпочивали Артем і Руслан.

— О! Привіт, — здивовано привітався Артем, посміхнувшись. — А де це ви пропадали увесь ранок?

— Тато, я піду занесу ягоди в будинок.

Я мовчки кивнув доньці та повернувся до друга.

— Я обіцяв день провести з донькою, — спокійно відповів я. — Ми ходили у ліс по ягоди. Вона їх просто обожнює.

— Це добре діло, татусику, — Артем ще раз посміхнувся, відпиваючи свій напій.

— Тато! — я повернув голову до будинку. — А можна мені також нарешті вже покупатись у басейні?

— Так, авжеж. Тільки принеси чисті рушники про всяк випадок.

— Добре!

Софія зникла у будинку, а я обернувся до Руслана, який дивився на мене з підозрою.

— Ох, ці діти, — несподівано сказав він. — Тяжко з підлітком?

— Чому має бути тяжко? — здивовано перепитав я.

— Ну як це? — він дивно усміхнувся, оглядаючи мене. Навіть крізь ці дурнуваті сонцезахисні окуляри з різноколірною лінзою, я бачив його погляд на собі. — Софія підліток. Ще й дівчинка. Чому її має виховувати батько? Хіба, не мусить мати займатись дітьми, м?

— Ти усе сказав? — холодним тоном перепитав я.