9

Адам Бітлер

— Ну, як відпочили? — запитав Руслан, зустрічаючи нас у дворі. — Було щось цікаве?

— Так, на Артема ледве не напав лебідь, — сказала Ната, сміючись.

— Ого! — видав Руслан, усміхнувшись. — Схоже, треба було їхати з вами.

— Нічого, поїдемо ще, — Мелісса швидко підійшла до свого чоловіка та обійняла його за шию, кокетливо посміхаючись. Було дуже неприємно дивитися на цю картинку, тому я якомога швидше зайшов до будинку.

Бажання вечеряти з усіма — у мене не було. Сказав, що на погоду голова розболілась, але насправді просто все це вигадав. Не хотілось бачити усю цю романтику та кохання у повітрі. Можливо, я просто заздрив.

Я сидів у своєму кабінеті за ноутбуком, намагаючись написати бодай якусь нову сторінку, але ніби на зло, нічого не виходило. Слова вислизали з-під пальців, не бажаючи складатися в речення. Думки були розсіяні, і кожен рядок здавався порожнім.

Тяжко видихнувши, я вирішив, що потрібно зробити перерву. Вийшов на терасу будинку, де мене зустріла тиха нічна прохолода. Небо було всіяне зірками, а місяць освітлював все навколо своїм ніжним світлом. Вдалині чувся тихенький спів пташок, який нагадував, що життя продовжується, навіть у темряві.

Я посміхнувся, вдихнувши свіже повітря, і сів у своє улюблене крісло на терасі. Заплющивши очі, я відчув, як напруга поступово залишає моє тіло. Усе навколо набуло іншого, спокійнішого звучання. Шелест листя, далекий шурхіт гілок, які відгукувались на подих вітру, — все це складалося в гармонійну симфонію природи.

— Тато? — я різко здригнувся та відкрив очі. — Щось сталось?

— Софіє? — сонним голосом прошепотів. — Ти чому не спиш? На годиннику вже за першу давним-давно.

— Ти знаєш, натхнення приходить уночі, — вона посміхнулась, дивлячись на мене своїми карими очима. — Можна біля тебе сісти?

Я кивнув головою, запрошуючи її до себе в обійми. Донька ще більше посміхнулась та вмостилась поруч зі мною, притискаючись до мене усім своїм теплом. Її присутність була як рятівний промінь у темряві, що проганяв усі мої тривоги та сумніви.

Ми сиділи на терасі під зоряним небом, слухаючи тихий спів пташок і шелест листя. Її довірливе притискання до мене було нагадуванням про те, як важливо цінувати ці моменти. Я обійняв її міцніше, відчуваючи, як вона розслабляється у моїх обіймах. Її тепло і запах її волосся були такими знайомими й заспокійливими.

— Чому зірки так далеко, але ми так гарно бачимо їх світло? — запитала Софія, замріяно дивлячись в небо.

— Світ здається магічним, коли не знаєш фізики, — прошепотів я з посмішкою.

— А ти її знаєш?

— Ні, — ми тихо посміялась, продовжуючи дивитися на зорі. — Але я знаю, що ти — моя найближча зірка.

Я лагідно притиснув доньку до себе та поцілував її у маківку.

— А найдальша — Мелісса? — Софія підвелась, спираючись на мої груди, та глянула на мене. Її очі швидко бігали по моєму обличчю, намагаючись прочитати усе.

— Ти така цікава, Софійко, — саркастично промив я,  й знову обійняв доньку, видихаючи. — Схоже, нам потрібно поговорити?

— Мені здається, що раніше ви були дуже закоханими з Меліссою, але потім щось сталось між вами..

Я усміхнувся, вдячний за її мудрість. Діти часто бачать світ набагато простіше і ясніше, ніж дорослі.

— Ну..Ти права, сонце, — з рештою, зізнався я. — Мені було, здається, двадцять три, коли я вперше зустрів Мел і закохався в неї з першого погляду.

— Серйозно? — здивовано перепитала донька.

— Так.. Я теж думав, що таке неможливо, але її очі, такі зелені та загадкові.. її погляд.. Її той самий погляд одразу вкрали моє серце, — я знову тяжко зітхнув, стиснувши щелепу. — Моментально.

— Ви навчались разом?

Схоже, сьогодні донька хоче дізнатись про все.

— Так, можна сказати, що так. Я та Артем вчились на режисера, а вона була співачкою. Ми разом ходили на акторське, хіба що. Там, власне, і зустрілись вперше.

— І одразу познайомились?

— Ні-ні, — посміхнувся я, хитаючи головою. — Можливо через тиждень десь. У нас була якась вечірка. Я танцював і випадково зачепив Меліссу своєю спиною. Так ми і познайомились.

Софія засміялася, уявляючи цю картину.

— І довго ви були разом? — тихим шепотом запитала донька знову.

— Майже два роки, — сумно відповів я. — Не дуже багато. Але то були прекрасні моменти, які я дуже часто згадую.

Я відчув, як моє серце стискається від спогадів. Пам’ять про ті дні була як теплий промінь світла, що проникав у темні куточки мого розуму. Ми проводили багато часу разом, розмовляючи про все на світі, мріяли про майбутнє, підтримували одне одного у найважчі моменти.

— Що було найкращим моментом з тих двох років? — запитала Софія, обіймаючи мене міцніше.

— Напевно, — я задумався та відчув, як донька здригнулась, почувши якийсь стукіт на балконі другого поверху, що був над нами. — Ти чого?

— Ці дурні білки мене вже дістали! — пробубніла вона, обурюючись. Це змусило мене трішки посміхнутись. — То, що було найкращим?

— Усе, якщо чесно. Мелісса була чарівною. Вона завжди могла мене розсмішити та завжди знала, що сказати. Тільки одна її присутність змушувала мене жити. Я дуже соромився та був дууже знервований, коли ми розмовляли. Утім, потім, ми почали постійно спілкуватись. Ми часто листувались усю ніч, спілкуючись про усе на світі, — я посміхнувся. — Вона жила з батьками у приватному будинку, а я тоді жив з Артемом у гуртожитку. Я завжди після роботи, тоді я ще підпрацьовував барменом, їхав до неї, хоча б на годинку, перед сном. Іноді я не встигав на останній автобус, і йшов пішки години дві до свого гуртожитку. А потім — придбав для цього велосипеда. Це так смішно згадувати, насправді.

— Чому? — посміхнулась донька. — Це дуже романтично. Ви були такими енергійними, такими молодими.

Я зітхнув, відчуваючи легкий смуток та теплоту водночас.