7

Адам Бітлер

— Тато, у тебе все добре? — запитала Софія одразу ж, як тільки моя нога ступила до вітальні.

Я швидко оглянув кімнату. Усі були в зборі. Кожен займався чимось своїм: хтось пив каву, хтось переглядав журнал, хтось балакав з іншими. Атмосфера була затишною, з нотками ранкової метушні та спокою одночасно. Світло від великих вікон заливало кімнату теплим промінням, відбиваючись від дерев'яних стін і створюючи відчуття домашнього тепла.

Артем, як завжди, був центром уваги. Він жваво обговорював останні новини з іншими, розмахуючи руками та жестикулюючи так, ніби від цього залежало все його життя. Його заразливий сміх наповнював простір, додаючи ще більше життя до цього ранку.

Ната сиділа в кріслі, зосереджено читаючи журнал. Вона здавалася повністю зануреною в статтю, зрідка піднімаючи голову, щоб поглянути на свого чоловіка, щоб відреагувати на якийсь жарт чи зробити йому зауваження. Її спокійна присутність завжди була для мене якорем, що тримав на плаву наш корабель навіть у найбурхливіші моменти. І як тільки вона та Артем, такі різні, але схожі водночас, знайшли в одне одному свою людину?

Руслан і Мелісса сиділи разом на дивані, тихо розмовляючи. Їхні руки були переплетені, і вони виглядали, як пара, яка знайшла свій острівець спокою в цьому світі. Мелісса, як завжди, випромінювала світло. Її сміх був тихим, але щирим, і кожен раз, коли вона сміялася, її очі блищали, немов два коштовних камені. Вона постійно тулилась до свого чоловіка так, немов він та сама м’яка подушка після складного та довгого робочого дня.

— Так, доню, — я натягнуто посміхнувся, намагаючись бути якомога чесним у своїх словах.

Я пройшовся трішки далі та сів за барну стійку, намагаючись не дивитися зайвий раз на інших. На двох інших, якщо бути чесним, хоча б зараз.

— Адаме, — гукнув Артем, звертаючи мою увагу на нього. — Ми плануємо наш вікенд разом. Не хочеш приєднатись?

— Ви говоріть, я все одно усе чую, — спокійно сказав я, дістаючи чашку кави, яку завчасно приготувала для мене Софія.

— Дівчата запропонували відвідати скелі Довбуша. Вони ніби неподалік від твого дому знаходяться, — продовжив друг.

— Неподалік? — хмикнув я. — Кілометрів сто звідси.

— Не надто багато, — з посмішкою сказала донька, підійшовши до мене. — Ти сам казав, що на канікулах потрібно бути активною.

Я посміхнувся доньці, часто киваючи головою у її слова.

— Ви так сильно хочете туди поїхати? Усі? — запитав я, повертаючи голову до всіх інших.

— Ні, я пас. Я ненавиджу такі активності та лазити десь по багнюці, — заскиглив Руслан, обіймаючи Меліссу вільною рукою.

— І слава Богу, — прошепотів я, дивлячись на Софію. Вона зробила дивний вираз обличчя, прикриваючи свою посмішку. Здається, вона розуміє мене краще, ніж всі інші.

— Тоді нас тільки п’ятеро, — сказала Ната, закриваючи свій журнал. — Пропоную їхати вже, аби до ночі встигнути повернутись додому. Я одягатись!

За її словами майже всі одразу ж піднялись і пішли до своїх кімнат. Однак, я залишився сидіти, непорушно. Чи то вдома, чи десь в іншому місці, завжди був одягнутий однаково. Мене рідко можна було зустріти, щоб я був одягнутий не у якусь сорочку чи щось подібне. Я завжди обожнював такий стиль, ще з дитинства. Зараз на мені було кремове, ніби в’язане, поло з коротким рукавом та вугільні легкі штани.

Такий вбір завжди давав мені відчуття комфорту та впевненості. Кожен елемент одягу був підібраний з урахуванням не лише зовнішнього вигляду, а й моїх власних вподобань та настрою. На відміну від багатьох інших, я відчував себе справжнім в тому, що носив. Це був не лише одяг, а частина моєї ідентичності, що виражалася через кожен шов, кожну тканину.

— Ти дійсно не любиш гори? — запитав я, вже давно помітивши Руслана, який залишився сидіти на дивані, як і сидів.

— Люблю дивитися, а відчувати своїми ногами, ні, — з посмішкою відповів він.

— Гори, то сила, могутність, — видихаючи, промовив я та піднявся. — Даремно ти так.

Я усміхнувся і вийшов на свіже повітря. На вулиці вже давно смажило сонце, і було доволі спекотно. Хоча, це тільки дванадцята.

— У тебе все добре, Адаме? — запитав Артем, руйнуючи мою тишу.

— Так, — кивнув я. — Чому питаєш?

— Я.. — він тяжко видихнув та прочистив горло. — Я ж бачу, як ти дивишся на неї, Бітлер.

— І? — спокійно перепитав я, переводячи погляд з сонця на друга. — Що з того?

— Вона, як мінімум, одружена.

— Ти сам її сюди покликав, Артеме, — твердо відповів я. — Та її чоловіка також!

— Слухай, я перепросив у тебе за це. Я був п’яний та сказав зайве.

— Супер, — я натягнув посмішку, поклавши долоню на його плече. — Утім, мені від того не краще.

— Про, що говорите? — я почув голос доньки, яка стояла позаду мене. Тому мовчки підморгнув товаришу та відвернувся від нього. — Я вам завадила?

— Ні, сонце. Все добре, — з посмішкою відповів я та обійняв доньку. — Ти ніколи не заважаєш мені.

— Так, — впевнено сказала Ната, підходячи до нас. Ми одразу ж повернулись на її голос. — На чиєму авто їдемо?

Я одразу ж кинув оком на Меліссу, яка стояла поруч зі своєю подругою. Вона виглядала такою легкою та ніжною, що неможливо було відірвати від неї погляд. На ній були лляні світлі штани, які ідеально підкреслювали її струнку фігуру, а зверху білий короткий топік і такого ж кольору сорочка, що м'яко спадала на її плечі. Це поєднання створювало враження бездоганної простоти та елегантності.

Її волосся, вже розпущене, каскадом спадало на плечі й спину. Темні каштанові локони м'яко обрамляли її обличчя, додаючи їй особливого шарму. Вона виглядала так, ніби виринула з якоїсь романтичної історії, створюючи навколо себе ауру спокою та гармонії. Усе в ній випромінювало легкість та свіжість, ніби вона була частиною цього ранку, природи, і всього, що нас оточувало.

— Кхм, — я прочистив горло та перевів погляд кудись в інше місце. — Пропоную на моїй.