1

Адам Бітлер

— Сьогоднішній вечір продовжує мене дивувати! — радісно заявив Даніель, дивлячись зі мною в один бік, але вмить повернувся до мене, різко взявши мене під руку. — Я давно хотів Вас познайомити, Адаме!

— Дане, прошу, не треба, — я натягнув посмішку, хоча напевно весь мій вираз обличчя, говорив сам за себе.

— Ні, Адаме! Я давно казав тобі, що як тільки випаде можливість, я її впіймаю!

Я гучно та невдоволено прочистив горло, намагаючись тримати себе в руках. Я хотів втекти, повністю загубитися в цьому часі і ніколи не з'являтися тут знову! Як? Як так вийшло?

Мої думки були в хаосі, серце шалено калатало. Я намагався зосередитися, але погляд знову і знову повертався до неї. Всі мої плани, всі наміри залишити все позаду раптом розлетілися на дрібні шматочки. Як вона могла так легко з'явитися і зруйнувати мою внутрішню рівновагу?

Це було наче жорстоке жартування долі. Я був готовий до нового початку, до нових можливостей, але замість цього мене переслідувала незнайомка, яка здавалася такою знайомою. Її присутність тут була водночас дивною і неминучою, і я не міг зрозуміти, чому це так мене хвилює.

Я відчував, як всередині мене наростає паніка. Хотілося просто втекти, сховатися від цього відчуття, що проникало в саму глибину душі. Але ноги не слухалися, а серце кричало, що я повинен залишитися, дізнатися більше. Чому вона так на мене впливає? Чому я не можу просто ігнорувати її, як інших?

— Даніелю? — з посмішкою промовила вона. І як би вона не намагалась бути щирою та впевненою, я бачив ті самі приховані емоції та почуття, які так сильно намагаюсь приховати зараз і я.

— Я давно хотів Вас познайомити із цим видатним чоловіком!  Адаме, знайомтесь, це…

— Мелісса, — невпевнено сказав я, намагаючись посміхнутись. Глибокий вдих, і я змусив себе повернутися до реальності. Можливо, це просто випадковість. Можливо, доля грає зі мною, випробовує мою силу волі. — Вітаю Вас!

— Несподівано Вас зустріти тут, — так само невпевнено відповіла вона.

— Ви знайомі? — здивовано перепитав Даніель, оглядаючи нас.

— Трішки, — я знову глибоко зітхнув. Я намагався дивитися куди завгодно, але не на неї. Не в її очі. Проте водночас не міг стримати себе від того, щоб все-таки не дивитися на неї. Це було наче невидима сила, що тягнула мене до неї, змушуючи знову і знову повертати погляд у її бік.

— Ми навчались колись разом, — додала брюнетка, впевнено тримаючись.

— Так, на різних факультетах..

Я зосереджувався на деталях навколо — стільці, стіни, люди, що метушилися в аудиторії. Але все це здавалося тьмяним і незначним у порівнянні з нею. Її присутність домінувала, заповнюючи простір між нами. Кожен раз, коли я намагався відвести погляд, мене ніби щось невидиме притягувало назад.

— Схоже… — я глянув на Дана, що зосереджено дивився на нас, дивно звівши брови між собою. — Не суть. Я тепер зрозумів, чому ти, Адаме, був таким настійливим, аби саме Мелісса отримала головну роль.

Я різко заплющив очі. Десь на секунду. Але здається, минула вся вічність за цей короткий час. Я обожнював Дана. Дуже шанував його. Утім, його рот ніколи не закривається, як потрібно!!

Я так само швидко, але не бажаючи цього робити, розплющив очі. Мої руки нервово стискалися в кулаки, а потім знову розслаблялися. Я не міг зрозуміти, чому ця зустріч так сильно впливає на мене.

— Чому ми тільки про мене та й про мене? — намагаюсь перевести тему. — Меліссо, познайомите нас зі своїм… — не знаю, чи то я намагався підібрати влучні слова, чи боявся почути справжню правду. Адже, тільки дурний не здогадається, що той чоловік прийшов саме з нею.

— Так, авжеж, — вона посміхнулась, махаючи тому брюнету.

Я продовжував дивитися будь-куди, але не на неї. Тільки не на неї. Чи принаймні намагався не зустрічатись саме з її поглядом.

— Привіт, — доволі відкрито сказав незнайомець, зупинившись поруч з дівчиною.

— Знайомтесь, це Руслан, і це мій чоловік.

Цього разу я втратив над собою контроль і просто зустрівся з її очима. Її очі, зелені та пронизливі, мали в собі якусь незбагненну силу. Я відчував, як вони проникають у саму суть моєї душі, розкриваючи найглибші куточки, які я так старанно ховав. Це було одночасно лякаюче і захоплююче.

Я намагався втекти від цього відчуття, але воно переслідувало мене. Моє серце билося швидше, і кожен новий погляд у її бік лише підсилював це почуття, цей темп.

— Радий знайомству зі знайомими моєї дружини, — посміхнувся той, простягаючи руку.

Але мої очі все ще спостерігали за очима дівчини. Я не міг відірвати погляду від неї, а вона, чомусь, відповідала взаємністю.

— Чоловік? Ви одружені? — перепитав я, не вірячи у ці слова.

— Так, вже років п’ять.

— Цікаво, — я тягнув посмішку, приховуючи справжні почуття. Враження, немов я втрачаю контроль не тільки над цією ситуацією, а й над усім іншим у своєму житті. Утім, я просто продовжував дивитися на неї. Просто мовчки дивитися.

— У Вас все гаразд? — перепитав Даніель, легенько кладучи руку мені на плече. Проте, моє серце продовжувало шалено калатати, ніби намагаючись вирватися з грудей, і я не чув більше нічого.  — Адаме, все гаразд?

— А, так, так все добре, — відірвався я, повернувшись до знайомого.

— А здається, ні, — він кинув погляд на годинник на моїй руці.

Схоже, мій пульс став настільки швидким, що мій годинник, який вимірює серцебиття, не витримав і почав голосно пищати.

Цей пронизливий звук привернув увагу всіх навколо. Я почервонів, відчуваючи, як кожен погляд у залі спрямовується на мене. Особливо, її.

Намагаючись зберегти спокій, я поспішно вимкнув годинник, але звук не припинився, лише ставав все гучнішим. Це був черговий доказ того, що я втрачаю контроль над собою.

— Прошу вибачення, мені телефонують, — збрехав я та глянув на неї знову, і її смарагдові зірки, здається, посміхалися мені, немов розуміли мою ситуацію, що тільки підсилювало мій внутрішній хаос.