Пролог

Адам Бітлер

— Адаме, ну чому ти такий злий? — роздратовано запитав Артем, підходячи до мене. — Хіба ти не щасливий нарешті вирватись зі свого будинку та відпочити?

— Щасливий, як кіт, — саркастично промовив я.

— Я розумію, — друг різко поклав свою долоню мені на плече та ледь чутно зітхнув. — Це все дорога. Ти тільки повернувся зі Штатів, а я вже покликав тебе до себе на вечірку.

— Це твій день народження, тому я мусив тут бути.

— Ну так, — засміявся. — Вперше за років п’ятнадцять?

Я похитав головою, закотивши очі.

— Я жартую, — штовхнув мене в плече і одразу кудись зник.

Я підняв голову, уважно оглядаючи приміщення. Артем завжди вирізнявся бездоганним смаком, і місце проведення його вечірки було яскравим тому підтвердженням. Зала вражала своєю елегантністю: стіни були вкриті витонченою сірою штукатуркою, яка гармонійно поєднувалася з елементами темного дерева. Цей контраст створював теплу та затишну атмосферу, одночасно випромінюючи стриману розкіш.

Мінімалістичний дизайн приміщення підкреслював кожну деталь, роблячи її важливою і неповторною. Великі панорамні вікна наповнювали залу природним світлом, яке м’яко розсіювалося по всьому простору, підкреслюючи його гармонійні пропорції. Меблі були підібрані з особливою ретельністю: лаконічні, але з вишуканими акцентами, вони виглядали так, наче зійшли зі сторінок дизайнерського журналу.

В центрі зали висіла розкішна люстра, що нагадувала сучасне мистецтво — її складні форми й блискучі поверхні привертали погляд і створювали атмосферу свята

Кожна дрібниця, кожен аксесуар — від витончених ваз з живими квітами до стильних світильників — був продуманим до найменших деталей. Артем дійсно знав, як створити місце, де кожен гість почувався б особливим.

А ще, Артем дійсно мав рацію щодо мене. Вперше за довгий час, я вирішив розвіятись не лише на звичних для мене форумах для письменників чи конференціях з питань кіноіндустрії. Цього разу я відвідав просто вечірку мого найкращого друга, який сьогодні святкує свій день народження. Це було неформальне зібрання, де ми могли розслабитися і просто насолоджуватися компанією один одного без професійних дискусій та обговорень.

Примітно, що я з подивом виявив тут багато знайомих облич. Більшість гостей були тими самими людьми, яких я звик бачити на різних офіційних заходах, форумах та конференціях. Було трохи дивно бачити їх у такій неформальній обстановці, де замість ділових костюмів вони були одягнені в повсякденний одяг, і замість серйозних розмов про роботу — легковажні бесіди та сміх.

Атмосфера була по-справжньому святковою. В повітрі витав аромат смачної їжі, який змішувався з приємним запахом парфумів гостей. З колонок лунала музика, що створювала гарний настрій і запрошувала до танців. Всі присутні виглядали розслабленими та щасливими, кожен із них отримував задоволення від цього вечора.

— Адам? — мене відірвав знайомий голос. — Адаме, не вірю своїм очам!

— Не думав, що побачу Вас тут, Даніелю!

Переді мною з’явився чоловік старших років. На скільки мені відомо, йому шістдесят, але його зовнішності та енергійності може позаздрити навіть шістнадцятирічний підліток.

Я вже добре знав Даніеля, адже давно співпрацюю з ним у кіноіндустрії. Він був надійним і надзвичайно креативним партнером. Завжди готовий запропонувати свіжі ідеї, Даніель вирізнявся не лише своїм талантом, а й своєю зовнішністю. Він завжди був одягнений у бездоганно білий одяг. Його костюми та сорочки виблискували чистотою, створюючи образ, що викликав повагу і захоплення.

Інколи я ловив себе на думці, що його зуби були навіть біліші, ніж усі його костюми та сорочки разом узяті. Це підкреслювало його особливу увагу до деталей і доглянутий вигляд. Даніель був тією людиною, яка завжди тримала планку високого стилю та професіоналізму, як у роботі, так і в повсякденному житті.

— Я Вас також здивований бачити, якщо чесно. Ви вирішили вирватись зі свого лігва та нарешті показатися в реальному житті?

— Ви перебільшуєте, — тяжко видихнув я, продовжуючи посміхатись. — Але так, нові книги самі себе не напишуть.

— Нові книги та сценарії до наших з Вами фільмів, друже!

— Саме так!

— Насправді, ми хоч і на дні народженні Артема, але я хотів би подякувати Вам. Ваші книги рвуть усі чарти. Люди тільки просять і просять продовження та щось нове, романтичне. А ще, — він різко підняв палець, наголошуючи. — А ще, я шалено вдячний, що Ви довірились саме мені режисерувати серіали та фільми за мотивами Ваших книг. Ми з Вами гарна команда, Адаме.

— Я також щасливий, що співпрацюю саме з Вами, Дане.

Я посміхнувся, поправляючи свої окуляри. Скільки гарних слів у секунду, я давно не чув. Я звик до такої уваги. Але ніби постійно відвикаю. І навіть попри те, що мої щоки завжди червоні, я все одно продовжую червоніти кожного разу, коли чую хоча б одне слово, що оцінює мою працю гідно.

— До речі, чи довго очікувати на якусь новинку? — його очі засяяли новими вогниками, які говорили одне: «Адаме, я хочу зняти за цим новий фільм!».

— Я працюю над новою книгою, так, — не думаючи, відповів я. — Проте, мені потрібно ще принаймні місяці два-три, аби її закінчити.

— Це супер! — вигукнув чоловік. — Восени почнемо думати щодо екранізації. Таке не можна пропустити, Адаме.

— Що не можна пропустити? — з азартом перепитав Артем, немов грім, з’явившись поруч з нами.

— Екранізацію нової книги Адама.

— Ох, — Артем посміхнувся, закотивши очі. — Знову ці романи, знову ці соплі.

— Припини, дурень, — штовхнув товариша.

— Чому усім так подобається ця любов?

— Запитай у своєї жінки, Артеме, яка охоче продюсує наші фільми, — засміявся Дан, кидаючи погляд у бік Нати.

— О та-ак, — погоджуючись, закивав той. — Ната постійно тільки про них говорить. Вона знайшла вже чотири нових сценарії, які хоче взяти у свої руки. У мене інколи виникає таке враження, що вона вас обожнює більше, аніж мої детективи, або навіть мене, шановні.