Після...

Я хотіла поєднатися знову з тобою у місті, яке по справжньому стало б нашим. Я хотіла б стати ще ближче, але змогла тільки віддалитися. Не смію зважати на те, що щось таки вийшло, не смію посилатися на те, що зробила все, що могла. Я підвела тебе і це єдина правда, яку можу сказати, єдине, що так і не дозволить нам бути разом. А були ж іще сумніви. Хіба мала на них право? Легковажна і довірлива. Чи могла бути поруч?

Твоє місто ніколи не стане моїм, береги розійшлися. Чи прибилася я до берега? Чи знайшла свою домівку? Не змогла. Не вдалося. Моя провина. Хотіла бути з тобою і забула про тебе, хотіла знайти себе і загубила остаточно. Я майже знаю яким було твоє місто. Тепер знаю. Яким же було моє? Не написала і не змалювала його жодним словом. Заховала і натяки. Що ж тоді писала насправді? Можу хіба тільки крихту означити.

Холодна вода накрила з головою, відчайдушно бракувало повітря, але я змусила себе не випірнути. Як вдалося? Не знаю. Важкість у грудях зникла, темрява згустилася. Повернення не буде. Те, що далі – вже без мене. Хоч щось таки закінчила. Хіба просто? Для такого немає слів. Для цього немає опису. Нікому описати і так повинно бути. Мовчання має сказати більше. Чи скаже? Тому, для кого призначене? Чи зрушить? Чи змінить?

Далі все буде так само, а може інакше, а все ж особливих відмін не помітять. Хіба ж не для того все було? Щоб тільки не гірше? Надовго врятує? Уже запізнілі питання, що просто зависли над річкою, їх не прийде відголосок до берега. Та й не потрібно. Хай буде тиша, її вже ніщо не порушить. Почують щось інше. Хай буде. Усе затихає.

Якби ж то могла досягнути до берега твого, та тільки й змогла, що залишилась в хвилях і темряві. Ти вже не прийдеш і я вже не зрушу із місця, залишусь на дні. Чи так мусіло статись? Немає тут сумнівів, тільки жалі. Нездійсненне і марне. Так мало бути. Не мало, та є і цього не змінити. Якби мала десь власний берег. Давно залишила. Не змогла повернутися. Не захотіла. Навіщо? Тільки піщина. Тепер на дні.

Уже не побачу, чи справді вдалося донести послання. Уже не дізнаюсь чи справді прийшло покарання. Хіба що до мене. Та все ж не могло просто зникнути тихо без сліду. Не могло моє слово піти за рікою, за хвилею. Адже правда? Уже не змогла б запитати. Лиш вітер здіймається. Чому ж то так холодно? Досі? Я це відчуваю? Здалося? Усе ще здається? Я знаю? А була ж тільки тиша німотна, така, яку я так чекала. Тепер уже можу зізнатись.

А хвиля і досі лоскоче той берег, який так рідко сповнюється людським галасом. Не ходить тут слово, не чути новин. Саме те, що потрібно? Якби ж то раніше, сказала б – тоді помилилася знову. Навіщо казати? Слова тут уже не вартують нічого. Раніше таки вартували. Чи й мої також? Здавалось. Так багато здавалося. Аж до тепер.

Та що це за шум? Невже берег уже не порожній? Це світло? Це люди? Їх тут так багато. Чи за мною? І знову лиш смію на це сподіватися. Справді за мною. Навіщо? Що далі? Для мене нічого, але моя розповідь далі триває.

Невже таки все ще почую? Невже таки зможу ще переконатися в тому, що все ж не даремно зробила свій вибір? Хто потривожив тиху ріку? Хто і як знайшов мене навіть тут? Знайшли але вже не мене. Мали віднайти інше і , схоже, таки знайшли. А мене? Чи шукали коли? Чи хотіли шукати? Чи знали хоч трішки? Напевне, що ні. Так треба.

Я думала , що хоча б ти доторкнешся хоч краєм. Я все ж сподівалася, що ти прочитав трішки більше, ніж інші. Тепер знаю, що ні, що даремно повірила. Справді даремно? Не буду лукавити, все ж із тобою в мій світ увійшло стільки фарб, та без тебе поблякли і ті, що залишились. Я малювала лиш тіні, такі невиразні, мінливі, такі швидкоплинні. А разом? Чи були ми разом? Здавалося, все було іншим. Чи було таки?

Знов голоси не замовкнуть? Про що так схвильовані люди? Не можу повірити, що то за буря здійнялась. Може лише відголосок? Ні, справді як гуркіт чи грім. То люди? Всі тут, на тихому березі? Вони прийшли через мене? Чи через мою книжку? А книжки ж і немає. Можливо й не буде, не може бути. Чи таки є? Так скоро? Як можу знати скільки часу минуло?

Як довго вони шукають. Що шукати? Навіщо? Варто шукати зовсім інше, мене не знайти на цьому дні, не побачити серед мулу. Навіщо гаяти час? Як це робила і я. Мусіла бути спритнішою, мала б говорити чіткіше, але ж не для кожних вух призначалися ті слова. Межа тонка і вибір не простий. І тут не досягла берега? Можливо колись…Коли?

Більше можу не поспішати. Нічого не дасть уже жоден неспокій, хіба тільки хвилю. Немає на річці хвиль. Бурі також немає. Але все ж навіть це не кінець. Досі? Якби ж то могла шкодувати, тут вже не вийде ніяк. Звідки ж приходять оті відчуття? Звідки спокій порушено? Що не дає забуття? Адже вже не важливо чого я хотіла. Чи хтось хоче того ж? Хтось шукає того ж? Чи хоча б намагається? Зможе зробити все краще? Та, звісно, тепер має все вийти. Хтось має бути сильнішим. Не я. Вже не я.

Тепер я переконана, майже переконана, що хтось таки буде сильнішим, хтось таки знайде той слід, який я залишила, хоч і який ненадійний. Чи переконаюсь таки? Чи зможу почути? Хоча б почути, якщо вже не бачити. Надто далеко вже місто від мене, навіть попри те, що річка уже не безлюдна. Усе це не ті звуки, не ті голоси. Чи знайдуться потрібні слова? Вже не мною промовлені. Хтось знайде кращі. Хтось справді незвично сміливий. Незвично? Чому ж незвично? А як мало б бути? Раніше я знала.

Чи досі іще так важливо, що там відбувається далі? Чи досі важливо чим має усе це скінчитись? Кінець є кінець. А все ж таки досі ніяк не здійсниться все те, що повинно. Я ж не даремно зробила свій вибір? А хто гарантує? Вже точно не я. Хіба тільки сподіватися. На що? Надія така ефемерна. Така невідступна. Сильніша за долю?

Та щось таки трапилось. Щось відбувається, адже дійшов хтось сюди аж. Чи має це щось означати? Та має, ніде не подітися. Щось таки знову почалося. Тільки почалося? Значить кінець буде той, що потрібно. Буде майже так, як я хотіла. А ти? Чого хотів ти? Знаю чого хотів би, знаю, що зробив би, якби встиг. Також не встиг. Як і я. Ще б мить. Щемить.