ЗАКІНЧЕННЯ

Залишилося найпростіше – обрати спосіб, хоч це може здатися не таким вже й суттєвим для мого рішення і все ж…Сьогодні мені конче треба залишатися непомітною. Залишилося тільки одне завдання і я просто не можу схибити, особливо, коли зробила це вже стільки разів. Не цього разу.

Я думала, що знаю тебе, потім, що хоча б себе, але це виявилося зовсім не так. Що завадить мені відступити таки цього разу? З цим, сподіваюся, несподіванок не передбачено, хоч у цьому не повинні перешкодити, якщо я таки встигну нарешті. Один малий крок. Ні, не один, мушу передбачити ще дещо. Як же було б простіше. Якби таки зробили і цей крок за мене, але на це розраховувати не доводиться. А на себе? Мушу, знову мушу.

Вже не довго, залишилося тільки знайти місце, яке підійде. Шукати вже не буде так складно, принаймні уявляю, що і де шукати. Тільки для того і вивчала місто? Вже як вийшло. А могло б бути інакше, тільки мить відділяла від правильного результату, але все пішло не так. Одразу? Згодом? Коли?

Більше нічого не має значення. Далі все дуже просто, добре, що у цьому місті таки є річка. Залишилося тільки дочекатися ночі. Ніхто не помітить? Ніхто не зупинить? Це тепер єдине, про що залишилося подбати, інше передбачила раніше. Справді прорахувала тільки такий варіант? Нічого не прораховувала і не передбачала, тільки здогадувалася, а то вже й був хоч якийсь план. Ото і весь контроль, всі плани пішли в ту річку. Залишилася тільки я, не на довго. Чи далеко до ночі? Зовсім ні. Дочекаюся.

Таки втекла і заховалася. Як же я хотіла уникнути такого рішення, але ж не уникла, хоч на тих декілька годин. Не буду зараз іще зізнаватися, що хотіла втекти іще ганебніше. Та й чи хотіла таки? Хіба справді було б більш вдало, якби втекла раніше? Ось цього не скажу, цього мені не закинуть. Якщо таки вийде, то хоч раз встигну вчасно. От тільки час знову повзе так повільно, що може скластися враження, ніби я намагаюся у никнути того, що вирішила. Хіба я? Тільки частково, вибору немає. Не варто зіпсувати і це. Не можна відступити, адже інакше непоправне станеться у більших масштабах.

Мене не повинні побачити і не повинні зупинити. Більше ніхто не може знайти мене. Здається, цього разу це справді так, але я ще маю подбати, щоб таки знайшли те, що знайти повинні і знайшли вчасно. Переконатися і перевірити вже не зможу, але зроблю те, що встигну, для цього навіть не треба виходити із схованки. Мала б зробити більше, щоб впевнитися, що не станеться нічого непередбачуваного, та це вже мушу пустити так як є. Він мого подальшого втручання буде тільки гірше. Зараз не час зважати на те, що все передбачити не можливо. Занадто пізно.

Залишилося зробити кілька дотиків до екрана телефону і все. Дзвонити більше не треба. Телефон скоро викину. І все ж, досі здається, що щось пропустила, щось не згадала, могла б діяти інакше. Більше не можу. Все відбудеться без мене і так буде краще. Хіба не впевнена в цьому? Запитання повисли у повітрі, але не я буду їх задавати. Не смію більше питати чи правильне моє рішення. Так треба, як казала вже не раз, але тепер точно.

Скільки часу ще залишилося? Ще не можна виходити? Годинник ніби зупинився, але і я ще не закінчила. Ще декілька дрібниць. Затягую? Більше зволікати не буду, хай стемніє по справжньому. Вийти надто рано також не можна, це гірше, ніж запізно. Але темрява також не триватиме без кінця. Все мусить закінчитися і цьому немає жодних перешкод. Окрім мене.

Можна виходити. Я вже знаю куди йти, щоб уникнути ліхтарів, навіть у такому місці світло вночі не скрізь. Чому саме я мушу прокрадатися як злодій? Може й не варта іншого, але шкодую тільки за одним, що не зможу повернутися додому. У мене забрали дім. Чи й у цьому моя провина? Може покута? Так вже склалося. Шкода. Не повинна себе шкодувати. Треба йти.

Як же важко рухатися. Скільки ж часу я втрачу, щоб залишитися сам на сам із рікою. Хочу кинути місто подалі із його яскравим нічним шумом. Тут ще не скоро заснуть. Але не там, куди йду. Чи можу сподіватися, що мене не почують? Принаймні милиці залишила, більше не потрібні. Як же болить. Йду. Все одно мені вже нікуди повертатися. Встигла закінчити те, що хотіла, хоч і не все і не так. Хоч якось. Тепер би тільки дійти.

А йти виявилося далеченько. Ніяк не можу побачити берег. Підсвітити ліхтариком? І транспорт вже брати не можна. Шукаю перешкод? Зайвим не буде. Легковажність обійдеться надто дорого. І як тепер? Відчути? Навпомацки? Я знаю напрям, а ще не аж так темно, щоб не бачила геть нічого, головне ‑ тихо. Тиші навколо немає, не доведеться турбуватися, що кожен крок відлунює як вибух. Чи постріл.

Місяць пробивається крізь хмари і я розумію, що дійду. Ніхто й не похопився, ніхто й не здогадається куди я поділася. Адже так? Інакше б слідкували? Чи вже не потрібна? Зробили, що хотіли? Залишилося сподіватися, що таки прорахувалися. Якби ж могла переконатися. Не вдасться і з цим так важко змиритися. Хіба я контролювала хоч щось раніше? Даремна справа, хоч так і не мало б бути. Чи могло бути як мало? Навряд.

Я й досі мушу заспокоювати себе? Чи оправдовувати? Не вмію інакше? Не можу? Все одно не дасть нічого. Дасть тільки спроба, якщо вдасться. Мусить вдатися, просто не може бути інакше, аж ніяк не може. Залишилося зовсім трішки? Трішечки. Іще геть трішечки. Я зроблю це.

Ось вона. Нарешті на березі. Я хоча б змогла дійти. Далі вже точно ніщо не зупинить. Я попереду. А хотіла б, щоб зупинили? Не потрібно мені це, потрібно було інше і не тепер. А що тепер? Тільки забуття. Хоча б цього можу просити? Не маю права? Та ні, це собі дозволю без питань. Тільки мурахи поза шкірою. Даремно, зовсім не холодно. Не треба більше нічого. Нарешті звільнюся? Тільки немає відчуття свободи, геть немає. Не важливо.

Не буду знімати взуття. Нехай вода не холодить моїх ніг, хай не буде ілюзій. Ступаю по берегу. Треба зайти у воду. Місяць такий яскравий і тиша безмежна і заспокійлива. Навіть хвиль не чути. Я б хотіла, щоб під ногами було море, але цього буде забагато і не для мене. Треба йти далі, зануритися більше, але холодна вода пускає тільки по кісточки. Треба рухатися. Заходжу поволі. Вже намочила коліна, вже й поділ сукні мокрий. Берег все віддаляється. Здається, я втрачаю слух. Іду, вже не бачу куди. Іду…