НЕВІДВОРОТНІСТЬ

Здається, я вже нічого не отримаю від моєї супутниці, і інша людина поспішила б її покинути. Я цього не зроблю, вона покладається на мене, хоч і в такий дивний спосіб, думає, що я стану в пригоді. Можливо, так воно і є, хотіла б, щоб це справді було так. Не хочу думати про обставини. Чи справді все кардинально змінилося, а я й не помітила? Чи справді все вже інакше? А я й досі намагаюся знайти втрачене незворотно. Невже так?

Моя подруга так не думає. Надто поспішаю назвати подругою? Іншої нагоди може не бути. Справді? А як інакше? Ми разом тимчасово, що б не здавалося тепер. Як би хотіла, щоб того часу було таки більше. Вона також? Здається я знову дозволила своїй уяві надто захопитися, а тим часом провідниця вже заходить у якесь приміщення. Також порожнє? Сподіваюся. Вона справді забула, що мала тут віднайти? Чи забула де саме? Якби ж так легко забути те, що мала б. Виходить, таки не повинна забувати.

Як же темно у тому будинку. Я ледве бачу куди ступати, а вона орієнтується тут значно краще. Вона точно знає де і чому крокує. Нарешті знайдемо те, за чим прийшли? Швидше, відбудеться щось інше, адже ми тут вже надто довго. Чи слідкує за часом? Чи щось би це дало? Можливо, також покладається на випадок і це для мене не надто втішний варіант. Я залежу від багатьох людей, а сама ж можу надто мало. І досі так думаю? Хіба це ще правда? Доказів іншого так і не отримала. Хіба ні?

Здається, залишилося тепер тільки одне запитання. Чи й досі я така потрібна тим, хто намагався використати? Невже мені тільки здалося? Останнє було б логічним, але ж не дає пояснень, чому мені дають стільки можливостей. Які я все одно використовую без ладу і користі. Якби ж на моєму місці був хтось інший, але тоді це була б геть інша історія. Чи краща? Чи більш вдала? Мабуть таки так, але іншої немає.

‑ Нам ще далеко? Що ми шукаємо?

Намагаюся розігнати тишу невчасними запитаннями, але відповіді не отримую. Не почула? Не хоче відповісти? Я мала б уже й сама здогадатися, але всі мої попередні здогадки виявилися марними.

‑ Якщо я не помилилася, то десь тут вже має бути

Нарешті озвалася. До мене? До себе самої? Невже справді боїться? Хтось знайшов таки? Вона й досі не хоче зізнатися, ще сподівається. А я? також мушу, звідси нікуди вже не подінуся, як не могла втекти й раніше. А чи хотіла? Інакше б не питала про можливості навіть себе. Слабка.

Ми порушили тишу, врешті, це було таки необхідно, але повернутися до мовчання виявилося не так важко, як прислухатися до порожнього приміщення. Справді порожнього? Я вже знаю, що це було б неймовірним, що ми помиляємося цього разу обидві. Це так? Чи чую я чужі кроки, що лунко пронизують темний коридор, у якому ми тільки встигли заблукати. Ми таки заблукали, я знаю, бачу заплутані переходи і точно знаю, що вона дороги вже не знає. Ми в однаковому становищі, а от той, хто йде за нами, знає це місце значно краще. Але ж я тут була? Коли? Не могла.

Хтось справді йде за нами? Чому саме за нами? Хіба не може просто випадково опинитися поруч і пройти повз? Хіба не може не почути і не помітити? Сподіватися на це легковажно, але, якщо побігти, нас точно почують, а не повинні, хто б там не був. Нас не має тут бути. Ми чужинці. Вкотре не можу звикнути до такої ситуації, а тепер я ще й не одна і це не додає впевненості. Я заважаю їй? Вона мені? Не вірю і досі? Несправедливо.

Як би не було, але не помітити чужої присутності моя провідниця не могла, вона має значно сильнішу інтуїцію і кращий слух. Чому так думаю? А як інакше при її професії? Хоча, може й справді не чує. Як звернути її увагу, щоб чужинець не помітив? Чи один? Здається таки один. Кроки стихли? Пішов у іншому напрямку? Пройшов, таки, повз? Не варто було б у це вірити, але ж так хочу. Хіба ж не могло б трапитися і таке?

Трапитися могло будь що, але не цього разу, чомусь знаю, що приходько ніде не зник. Куди б мав подітися? Хотіла б я переконатися, що тільки здалися ті кроки. Чому б і ні? Вона ж не чула? Не надто обнадіює, але хоча б щось. Достатньо цього? Все одно треба йти далі. Здається, таки безкінечний цей шлях. Чи може так бути? Колись, таки, зупинять. Чомусь і це вже не здається таким жахливим, хоч і залишиться непоправним. Все ще можна уникнути остаточного. Чи вже ні? А здавалося, до відповіді так близько. Ще ж є шанс? Вона вірить? Чомусь залежить мені на цьому.

Чому я так хочу, щоб наші почуття були співзвучні? Тоді мовчання стало б інакшим, через нього було б можливим розуміння, була б ймовірною підтримка. Тепер її майже не відчуваю. Та й звідки взяла б таке відчуття? більше немає аж гострої недовіри, але нікуди не зникла тривога. Хіба мала? Чи мала б супутниця вселити спокій? Ні, забагато вимагати цього від неї, знаю точно. Що, тоді, можу дати я сама? Не скаже, але ж потребує підтримки від мене? Чи спроможна я? Мовчить. Поспішає все більше, але я відчуваю, що поспішати вже нікуди. Хотіла б, щоб це була неправда, як хоче й вона, можу бути певна і без питань. Хай до неминучого ще пройде якийсь час.

Якби ж іще були сумніви, що ми десь заблукали, тоді була б і якась надія, але сумнівів немає навіть у мене, ми точно там, де повинні бути, цього разу помилки бути не може. Те, що не знайшли тут нічого, свідчить тільки про незворотне запізнення. Не мені зараз питати, що робити далі, якщо маю рацію, то більше нічого зробити не можна. Хіба? Скоро побачимо.

І все ж ми йдемо, досі йдемо без надії і без мети. Чи погодиться зі мною моя провідниця? Чи досі кудись веде? Я, таки, йду за нею. Йду і думаю, що занадто драматизую, що не повинна так швидко здаватися, якщо вже досі не відступила. Тільки й того? Тільки й користі з мене? Тим більше, треба йти далі, може щось іще є попереду. Хоча б той коридор, що ніяк не закінчиться, хоча б ті декілька кроків. Які ще можемо пройти, навіть, якщо вже не маємо що сказати одна одній. Чи справді не маємо? Але так вже склалося. Боїмося власного голосу? Але ж ми й досі тут. Це не може більше тривати.