ДОКАЗИ

Оце так обіцянка, хоча б натяк про щось, що може бути по справжньому більш ніж корисним, а далі вже якось розберуся, що з цим робити.

‑ Звісно, що я погоджуся. Мені це дуже потрібно.

Не буду питати чому не використала ті документи сама, може там таки щось і про тебе є, а ще про те, хто і чому тебе вбив, тоді все зрозуміло аж кришталево. Чи справді це так? Треба хапатися за нагоду. Нарешті, я відчуваю справжню нетерплячку і знаю, що цього разу ти знайшла мене не даремно. Невже саме тепер слушний час?

Ми йдемо разом і я досі не можу повністю пережити цю зустріч. Може для того, щоб не встигла отямитися? Може, щоб не змогла передумати? Хоча й так би не передумала, але з іншим відчуттям. Чи має це значення?

Я помічаю більше ран на обличчі міста, я бачу біль. Невже зможу хоч чимось зарадити? Ні, аж так далеко не загадую, це не можливо для мене. Маленьку частку? Хоч на це б спромогтися. Невже і в моєму місті може відбутися щось схоже? Про це страшно навіть думати, це надто більше і болючіше за мої малі втрати. Так ти зникнеш остаточно. Моє місто зберігає тебе? Саме моє, не це, але і тут щось є.

Ледь встигаю за моєю провідницею, але помічаю, що веде вона не до свого дому. Передбачливо. Але куди? Відчуття, що ми зблизилися починає танути, але, поки, не зникає зовсім. Я повинна довіритися хоч трішки, хоч тепер. А, здається, я знаю, куди саме вона веде, значить готова до наслідків і не даремно пішла аж сюди. Цього разу вдасться? Можливо, якщо вона підкаже, якщо справді не підведе. Чи справді все аж так заплутано?

Моя супутниця мовчить і це мовчання напружує мене. Вперше лякає тиша? Поки, не лякає. Хвилює, як і ту, хто поруч. Що такого може показати? Масштаб таємниці зростає. Чи справді зростає значення? Можливо, цілком можливо. Чи достатньо завбачлива провідниця? Побачу вже зовсім скоро, тут вже чекати не доведеться. Часу все менше.

‑ Впізнаєте це місце? Його могли бачити часто.

Вона й досі зі мною на «ви», це вже звучить не зовсім доречно, можна вже не дотримуватися таких формальностей, ми вже ближчі, ніж могли б, але то не має бути моя пропозиція. Чи прозвучить? Але зараз не про те.

‑ Так, я впізнаю це місце. Воно надто відоме.

Що ж ми робимо саме тут? У цьому місці докази ховати ніхто б не став. Мета інша. Все знову не таке, яким здавалося. Чи мені це вже подобається? Та ні, певність була б кращою, але на неї вже не чекаю, до останньої миті.

А от моя провідниця сумнівів не знає, принаймні не показує, що чогось остерігається, хоча мала б. Чи справді така смілива? Має інші причини? Я не повинна так думати, мала б хоч на трішки відпустити підозри. Яка користь з них? Як і з їх відсутності, хіба, що потім можна буде сказати собі, ніби знала, що трапиться далі. Нічого не знатиму, та й передбачити можу далеко не всі варіанти, а тільки деякі, жоден не добрий для мене. Не за цим я прийшла, не за варіантами, а за певністю, якою б не була. Тепер не дасть відступити вона.

А може навпаки, саме вона змусить? Не схоже, щоб планувала щось подібне, не тому, що не могла б, але, схоже, не хоче. Все вказує, що у нас спільні інтереси, адже не могла ж вона так настійно брехати, та й не хотіла б, вигадала б щось простіше. Все, добре, що не встигає розгледіти моє обличчя, ті емоції не будуть сприяти її довірі, я ж теж мушу щось зробити, щоб хоча б виявити зацікавлення, яке таки неабияке. Вона таки ризикує. Чим?

Несподівано, вона тягне мене далі:

‑ Ми зараз не будемо тут зупинятися, просто, маєте згадати це місце при нагоді, можливо, повернемося ще згодом.

А таки хвилюється, таки ризикує. Йдемо далі. Що ж тоді затримало у цьому місці? Вона обіцяє пояснити пізніше. Чому не одразу? Хтось слідкує за нами? Я не відчуваю. Навіщо ж продовжувати? Відірвемося? Хай вирішить. Чому я не чую нічого підозрілого? Хтось таки мусить йти за нами, надто поспішаємо. Яка ж небагатослівна моя нова подруга. Не довіряє? Але чому?

Знову є щось таке, чого я не повинна знати. Щось, що не маю бачити? Здається вона вже не тягне так швидко. Відірвалися? Не може бути, щоб так просто, мабуть, переслідувача і не було. Вона теж так думає? Виглядає, що так. Можливо, все ж, поспішила заспокоїтися. Чому я нічого не чую? Чому сама не помітила? Є щось, чого помітити не могла. Чи не мала?

Тепер подруга не поспішає. Чи передумала розповідати мені будь що? Ні, не змогла б цього пояснити, хіба що вигадує щось вже на ходу. Це я вигадую, хоч вже не мала б. Досі не довіряю. Моя тривога все росте і це геть не через супутницю. Недобре відчуття посилюється. Я щось читала про справу, що встигла забути? Чи це тільки передчуття? Все одно не мала б покладатися на такі ефемерні речі, адже пройшла цей шлях не для того, щоб залишати недомовки. Чи ж далеко дійшла?

Ми йдемо якось надто довго. Куди вона мене веде? Попередня зупинка виглядала більш доцільною, але щось пішло не так. Чи певна вона в надійності схованки? Яка тут може бути певність, я мала б добре розуміти, але сумнівів я не бачу. Чому ж мовчить? Хоча я б в такому темпі говорити не змогла, але ж у мене милиці. Це вже схоже на якесь знущання. Ще трохи і більше не зможу йти. Чи помітить? Просити зменшити темп не буду, адже не така вже й слабка. Поки, все поки.

‑ Давайте перепочинемо, я не подумала, що для вас може бути далекувато.

Таки помітила, але відмовлятися не буду.

‑ А ми не спізнимося?

Цього вона знати не може, але усміхається і каже, що спізнитися неможливо. Можна було й не питати, краще віддихатися на лавці. Скільки часу у нас є? Маємо опинитися на місці у певний момент? Що має показати? Подію? Чи таки якийсь артефакт? Здається, я вже переходжу на мову фентезі, Геть недоречно, хоча, дозволяє глянути на ситуацію інакше. Чи потрібне мені зараз таке відчуття? Хай буде, не так вже й довго сидіти.

Вона ж все мовчить. Гаразд, для мене так навіть краще, але ж наша «прогулянка» надто затягнулася. Все одно, знову бігти ще не готова.