МОЄ МІСТО

МОЄ МІСТО

Колись я не була твоєю невіддільною частиною, хоч і не можу згадати майже нічого. Колись була письменницею і складала в слова своє серце. Потім прийшов ти і щось поступово стало виливатися з мене доки не зникло. Невже остаточно? Не даю собі пригадати.

Чи змогла б перенести в книгу те, що втопило мене сьогодні? Невдалою була б та книга, а може й занадто короткою. Так більше не досягну необхідного. Чи є десь іще моє місто? Яке воно? Тільки моє. Чи зможу щось написати іще? Чи зможу повернути власний голос? Не зараз про це говорити. Але коли? Невже ніколи? Не лякає.

Здається, поки не можу повірити, що прийде такий час, коли не зможу згадати себе. Здається, немає потреба згадувати, а може немає й чого згадати. Чи справді це так? Не хочу відповідати ствердно, надто така відповідь і вона не веде нікуди. Невже й справді більше не буде куди йти? Так має бути? Що буде, якщо відповім ствердно? Зараз нічого, але це не зможе тривати довго, навіть достатньо. Ця відповідь означатиме кінець тут і тепер. Краще мовчати, поки мовчати. Тиша надійніша.

Колись відповідь таки доведеться давати і, може, тоді, вона буде вже іншою. Хіба на таке сподіваюся? Поки сподівання немає. Поки немає нічого і так краще, бо це тільки пауза, навіть якщо надто довга, вона не може бути нескінченною, але це не кінець. Чомусь це важливо, хоч і не можу згадати чому саме, але хай навіть буде моєю вигадкою. Може так має бути? Хтось скаже, що ні, але поки це не має значення. А може й має.

Всі ці думки невчасні і прийшли надто рано, та не могли не прийти взагалі. Що ж з ними робити? Доведеться трохи відсунути на деякий час, але знаю, що часу того витрачу чимало і вони все одно випурхнуть раніше. Що буду робити тоді? Буде видно. Як завжди. Хіба колись було інакше? А таки було, знаю, що було, пригадати не важко. Чому ж так легко відкинути ту згадку? Буде зрада? Цілком можливо, тому і відганяла досі. А якщо не зрада? А що ж тоді? Невчасні слова, яких не можу зупинити, не можу записати, але відкинути теж не вийде. Останнє таки зможу.

Так хотіла б повернути собі час, коли мій дім був справді тільки моїм, але про це не смію навіть згадувати. Раніше втрачати було легше? Не думала, що втрачаю? Відчувала? Майже не відчувала, але тепер все сильніше. Чи варто міняти це відчуття? Хочу цього аж надто слабко, але повернення хочу ще не достатньо. Чи вже? Зрозумію згодом, якщо буду мати таку можливість. Чи заберу сама. Хіба не я вирішу? Таки не я.

Мені справді бракує моїх слів, бракує відчуття іншого світу, у який можна було втекти і творити за власним бажанням. Хіба це колись було? Так далеко і так давно, де не треба було більше нічого. Хіба відчувала б там таку самотність і спустошеність? Все було б інакше і рішення приходили б певніші. Немає. Невже немає куди повертатися? Невже й справді все зникло? Відновлення буде довгим, а я не можу навіть почати, мушу залишатися там, куди закинула доля. Хіба це я? Хіба така?