ВІДНОВЛЕННЯ

Здається, я готова до остаточних кроків. Хоча, якби це було так, слова були б іншими. Хіба й досі мають значення? Таки мають. Знову мають і відчуття таке додає впевненості, так справжньої. Приємне відчуття? Щось таки прокидається. Можна вже не питати чи це правда. Чомусь, саме сьогодні відчуття особливо сильні, як би я їм не довіряла, як би не підводили раніше. Нарешті, я знайшла певний спосіб, який випробую, коли випаде можливість.

Не певна, що щось вийде саме сьогодні, ще не склалися всі обставини, але не даремно ноги привели мене саме сюди. Якби могла скористатися чиєюсь допомогою і не мала б прийти сюди сама, все могло б відбутися швидше, але такого не випало. Можливо, якби мала ще трішки часу, використала б і тих, кому не можу довіряти, але не зараз, тепер я таки одна.

Як же знайти гідне пояснення навіщо прийшла? Я вже була так близько до відповіді, але там, куди привів тутешній водій, мене легко ввели в оману і не дозволили піти далі. Підозри нікуди не поділися, але тоді не було можливості їх хоч якось виявити. Клубок чужих зв’язків виглядав настільки нереальним, що я й сама не вірила, що це дійсно так, але тепер довелося переконатися. Невже вони не передбачили, що я таки зроблю ще одну спробу? Передбачили, інакше б хтось вже був поруч. Більше допомоги не дочекаюся, хіба що знайдеться ще хтось, кого не врахувала. Але таких вже немає. Невже справді залишився тільки крок?

Може й добре, що вони знають про мене так багато, адже й досі видаюся безпечною. Чи зараз це вже не так? Інакше, адже знають таки не все. Нарешті, таємниці є і у мене, тільки б виявилися достатньо корисними, але на такий ризик мушу піти, нехай цей хід буде за мною. Шкода, що не граю в шахи, інакше було б таки швидше. Можливо.

Сподіваюся, мене не чекають, а те, з чим іду, достатньо важливе, щоб таки вдало закінчити партію. Час прийшов. Цього разу прийшла і я. Чи туди, куди мала? Слушне питання і відповісти маю сама, але чи потраплю всередину? Досі шукатиму? Буду використовувати наявні докази? Все це таки воля випадку, але той випадок на моєму боці, хоч би як довелося викручуватися. Досі імпровізувати доводилося не мені, але тепер я таки готова. Час за двері, доки не зачинилися остаточно.

Але двері таки зачинені і жодної людини поруч. Що це? Влаштували вихідний? Хоч для маскування мали б таки працювати. Можна подумати, що всі встигли втекти, доки я так довго сюди добиралася, але це не так, хтось таки мусів залишитись. Що ж тут відбувається? Знищувати документи запізно. Невже не знають цього? Не схоже, щоб палили папери, та й простіше не впустити зайвих людей, особливо мене. Звідки таке мовчання?

Я не помилилася, знаю куди прийшла і що мала б побачити на цьому місці, але окрім будівлі таки нічогісінько. Чи ж мені ламати двері? Але навіщо? Нічого цікавого тут вже немає. Продовжити пошуки? Але напрямку мені не залишили, обірвали тоненьку нитку, що привела б нарешті до виходу. Такого я не чекала, а здавалося, що готова до всього. Як просто скінчилося.

А хіба скінчилося? Аж ніяк, все виявилося ще довшим, але мені це вже не зашкодить і навіть в дечому буде простіше. Гра продовжується, а я наближаюся. Це вже неминуче. Як же не подобається неминучість, але це слово вже прижилося в моїх думках і досі змушує рухатися далі. Невже мені й досі потрібен той рух? Звідки це питання, яке давно втратило значення?

А от що і досі важливо, то дізнатися, що приховує ця мовчазна будівля і чи немає тут підказки, куди могли зникнути ті, хто використовував приміщення. Не встигли ж вони здати в оренду таку велику площу? Звісно, що ні. Чи є тут ще яка охорона? Може камери? Не помітно, але це не значить, що я справді бачу все, а не те, що хотіла б. Дізнаюся, як хтось таки сюди прийде? Тоді вже буде запізно. Лізти у вікно? Смішно. Спершу спробую двері. Шляху назад немає. Та все ще можу сказати, що заблукала, а от чи повірять, то вже інше питання, але все одно не зараз його задавати.

Двері не зачинені? Можна увійти? Чому не можу повірити? А хто б залишив так просто таке приміщення і навіть не спробував замкнутися? Тут нікого і нічого немає, але все одно хоч якось показали, що доступ закритий. Звісно, даремно поперлася, але ж не могла оминути таку нагоду. Тут не чекають нікого, мене також, інакше все могло б обернутися особливо епічною невдачею. Що я роблю? Аби робити хоч щось? Даремно.

Я чую тільки свої кроки, які відлунюють по темних коридорах як постріли. І це може виявитися геть не тільки моєю фантазією, але попри все тут ніхто на мене не зважає. Якби був хоч хтось вже б опинився поруч. Невже навмисно зберігає тишу? Чекає, щоб зайшла у котрийсь кабінет? Який же мені потрібен? Заходжу в перший, що трапився на очі і бачу, що нічого звідси не вивозили і меблі є. Навіть комп’ютер? Цього вже точно не може бути. Невже увімкнеться? Звісно, там нічого немає, або хоча б стоїть такий пароль, що мені даремно навіть намагатися його вгадати.

Але що це там, під столом? Щось важливіше, аніж той комп’ютер, важливіше, ніж будь-які документи – твій ґудзик і я точно знаю, що такий міг бути тільки в тебе. Важлива знахідка, яку доразу ховаю. Ти був тут, нещодавно, аж цей слід не помітили. Ця знахідка нагадує мені, що мала шукати докази твого вбивства, а не того, що твоя стаття була достатньо повною. Я мала опинитися аж так далеко, щоб наблизитися до тієї мети, яку залишила таки вдома. Чи варто було звернути увагу на те, від чого втікала?

Що це? Чиїсь кроки у коридорі? Будівля таки не порожня? Треба зникнути непомітно, мене не повинні тут бачити, ситуація знову змінилася і я мушу поспішати. Прошмигнути коридором непомітно і не бути аж такою гучною мені ледь вдається, пощастила, що зайшла не надто далеко від виходу. Я вже не там і тепер не важливо, чи встигли помітити, головне, що не зупинили. Можна рухатися далі. Ти таки допоміг.

Чому не можу позбутися того нав’язливого питання, чи співпрацював ти, чи протистояв? Знахідка говорить про друге, але висновок все ще поспішний. Відштовхнусь від того, що маю. Можливо, доведеться прийти ще раз, там таки щось є, не могла помилитися. Краще б вирішила де шукати, бо ледь не зробила нової помилки, яка могла б зруйнувати все. Але не зараз.