ВІДВІДИНИ

Наступними таки прийшли поліцейські, аж у лікарню добралися, не стали чекати, але допит вийшов коротким. Не цікаво їм, підозрюваних все одно не мають. Хай вже, так і краще, чиста формальність, а цього мені й треба. Ще не час розкривати все, навіть якщо я й знаю кому висунути звинувачення. Без доказів слухати не будуть, а докази ті мають бути неабиякі, щоб не могли просто пропустити повз увагу.

Хто б до мене тут іще прийшов? Навіть пацієнтів не підселяють. А ось це могло б зацікавити, але ще не зараз. Треба подумати, хоч думок тих вже обсіло безліч, якось би впорядкувати все це. Мені ж треба якось виправдати неможливість діяти. І досі потребую виправдань? Виходить, що так.

Але подумати мені не дають. У палату заходить… Шеф? А він тут чого? Цей візит міг би налякати по-справжньому. Це ж не його накази? Не його провина? Я зараз не в тому становищі, щоб комусь протистояти. Та він, однак, не виглядає вороже, хоч це й не дивно. Чого хоче?

‑ Вітаю. Ви не проти відвідин?

Який галантний.

‑ Доброго дня. Рада вас бачити.

Ще й як рада. Чим для мене відвідини корисні? Тут уже був від вас відвідувач. Не розповів? Чи треба переконатися особисто? Але в чому? Такого не чекала. Цікаво, чи також щось приніс. Можливо, це й не важливо.

‑ Як почуваєтеся?

Нічого особливого. Питання цілком буденне.

‑ Як же швидко доходить інформація про такий дрібний випадок.

Що на це скажете? Чи справді такий дрібний?

‑ О ні, хай поліція думає, що тільки випадок. Ми ж все розуміємо.

О так, тільки він знає більше, значно більше.

‑ Кому я аж настільки потрібна?

Нехай скаже. Хай поділиться хоч чимось. Але ж він стримується.

‑ Вам про це має більше бути відомо.

Ага, і аж сюди треба прийти, щоб мене про це запитати. Он як вчепився поглядом, щоб хоча б здогадатися про мої підозри. Розуміє, що можу запідозрити і його. Чи до мого допиту готується? Але допит вже був. Не знає? Як же отримує ту інформацію? Від кого?

‑ Гаразд, одужуйте, а мені час іти.

‑ Дякую, що відвідали.

Оцей усе? Прийшов і просто так зникає? Куди ж так поспішає? Хотіла б я знати, але цього разу слідкувати не зможу. Комусь знову все вдалося, та не мені. Не шкодувати ж тепер? Змиритися виходить все швидше. Хай так. І цей зник. Чого приходив? Можна тільки здогадуватися і здогадки ті все химерніші. Не може це все стосуватися мене, просто не може. Це ж чийсь жарт? Надто жорстокий, довгий і вигадливий, щоб хтось на таке спромігся.

Я думала, що ворогів мав ти, що саме через тебе втрапила у все це. А якщо помиляюся? Якщо хтось на мене аж так злий? Але чому? Кому?

Щось і справді забагато у мене відвідувачів. Невже справа справді набула такого розголосу? Якби ж так шукали твоїх убивць, а то ж навіть не дуже й розголошували, ніби твоя діяльність нічого не важила? Діяльність? Як заговорили мої думки, просто жах. Щось ще чекає на мене і я вже знаю, що вельми неприємне. А чого ж іще чекати? Подарунки скінчилися остаточно, інакше б тут не опинилася. Тепер навіть втекти не можу. Подивлюся, хто буде наступним. Це ж підкаже хоч щось? Мало б.

Наступною мала б прийти моя суперниця, але прийшла якась інша, незнайома особа. Оце вже виверт. Хто ж вона така?

‑ Добрий день. Я журналістка і хотіла б розпитати вас про те, що трапилося.

А це ще чого? Новин важливіших немає? Це ж все таки не якесь маленьке містечко?

‑ Ви досить відома в країні людина і аварія викликала певні підозри. Що про це думаєте? Підтвердите?

Оце ж хтось розгорнув кампанію. Хто і для чого? Щось таки знову пропустила. Треба виправляти ситуацію, поки ще можна.

‑ Не думаю, що це щось більше, ніж звичайна випадковість. У мене немає підстав для підозр, та й про це більше знають правоохоронні органи.

Ось так. Для її газети те, що треба. Хто ж тепер їх читає? Невже хтось навмисне шукати буде? Але все це вигадки.

‑ Більше нічого не скажете? А якби не випадок? Хто міг би хотіти зробити таке? Це не могло бути ненавмисно.

Настирлива і досить розчарована. Чого хоче? Щоб я визнала і назвала своїх ворогів? Не для неї точно. Хай думає сама.

‑ Висновки робити вам, у мене немає жодних припущень. Не хотіла б бути голослівною. Ви ж розумієте.

Зовсім похнюпилася дівчинка.

‑ Так-так. Шкода. Тоді мені час іти.

Ну звісно. Більше їй робити нічого. Навіщо приходила? Не дуже зрозуміло, хоч припущення завжди є, тут вона не помилилася. Можна було щось наплести, але потім пояснювати, що я мала на увазі не хотіла б. Хто ж іще написав про цей випадок? Треба дізнатися які новини про це повідомили. Все це дивно і якось гротескно. І як це звучало? Пошукати не завадить, час хоча б у смартфоні пошукати. Досі було не до того.

Не очікувала побачити таке:

«Відома письменниця потрапила в аварію…»

Добре хоч не будують припущень про те, що це був напад. Писати таке було б надто рано. Навіщо взагалі повідомляти? Щоб будували припущення інші? Щоб повідомити кому треба? Хтось заплатив за допис? Це не можливо. Це просто абсурд, але новина таки є і не означає для мене нічого обнадійливого. Хто це зробив? Знати було б важливіше ніж «для чого», адже відповіді прийшли б разом. Чекати того, хто дасть мені ті відповіді готовими? Все одно не повірила б, а для перевірки бракувало б зачіпок. Все надто звично і безглуздо. Так не працюють журналісти.

Як же працюють? Досвіду у мене геть ніякого, письменництво не те, хоч і може видаватися дещо схожим. Доведеться використовувати що є. Шукати газети і ресурси? Архівні записи? Що саме мені потрібно? Доведеться здогадатися вже у дії. Поки все одно є тільки інтернет, вже хоч щось, а то й не абищо. Ось де пригодилася б удача. Можливо й вийде.

Але поки це тільки плани, а до мене вже знову хтось іде. Відвідувачка? А ні, нова знайома. Чи то «суперниця»? Не думала, що справді прийде, вигадала ж як жарт, а воно он як…

‑ Добрий день. Вибачте, що турбую, але я бачила повідомлення про те, що з вами сталося і вирішила…