ПРИСКОРЕННЯ

Нехай тепер нова «знайома» шукає зі мною зустрічі, час спробувати знайти когось більш важливого. Здається, я знаю куди треба вирушити далі. Могла б сказати, що ще не час, але тепер таким словам не повірю. Іншої можливості може не бути, а часу у мене відібрали аж задосить. Здається, що не надто помітила, що займаюся геть не тим. Надто сподівалася на випадок, надто поспішила повірити новому мсту. Та воно ж уже не чуже.

Доведеться глянути на вулиці іншими очима і пригадати, що спокій тут тимчасовий і оманливий. Місто зализує рани, але кожної миті може отримати нові. Не повинна про це забувати, якщо хочу зробити щось дійсно корисне, а не втопитися у власних емоціях. Я тут ще зовсім мало часу, щоб оцінити все реально, але не повинна забувати те, що не одразу кинеться у вічі, але вже зачепило мою увагу. Чим же займалася досі? Гаяла час, хоч сподівалася на швидкі і прості відповіді. Не вийшло. Треба надолужити.

Тільки ті зустрічі, на які вже наштовхнулася, можуть неабияк пошкодити моїй справі, а я й не подумала про це раніше. Не так вже потрібні були, а присутність мою засвітили. Проте, можливо, це не так і погано, тільки для мене змінює багато. Сподіваюся, що таки користь з того буде хоч якась. Ховатися більше не вийде, та й нікуди. Хай так. Доведеться зосередитися на іншому. Чому вирішила, що справді вартую допомоги? Чому не шукала сама? Доведеться надолужувати і то надто багато. Буде складніше.

Те, що я дізналася, вразило мене настільки, що я ледь не забула про основне завдання, вирішила, що те, що відбулося, пришвидшить рішення. Так не буде і з цим доведеться змиритися. Чи справді зможу рухатися далі? Здається напрямок мій геть не той. Як не згубити крихти, що маю? Підказка там, де не хочу її бачити, але ж тих речей, місць, обставин і так надто багато. Тут складніше, тут я ще більш недоречна. Чому ж те, що приховують рани саме цього міста, зачіпає особливо гостро? Я не довіряю тому, що знаю, але ж спростування так і не знайшла. Чи значить це підтвердження? Можливо, поки, тільки можливо. Поки не можна говорити на повен голос.

Моя обережність недостатня і кожен раз знаходжу підтвердження тільки тому, що спростування може в мить обернутися на доведення і навпаки. Все ж, справа продовжується, а час іще є, цього має бути достатньо. Поки. Чи знайде хтось ще якийсь спосіб, щоб перешкодити мені? Зупинити не вдасться, але затримати цілком могли б. Тільки що це дасть? Вони знатимуть.

Час таки рухатися, якщо хочу встигнути ще сьогодні. Важко уявити, що таки встигну, але тягнути більше ніяк не можна. Я замислилася, доки не відчула важкий удар у спину. Перейти дорогу таки не встигла, а свідомість вже в тумані. Таки дістали?

Отямилася в лікарні. Чи великі пошкодження? Болю майже не відчуваю, але нога висить прямо переді мною. А спина? Травма точно є. Поруч ні лікаря, ані медсестри. Закликати когось, але ж не хотіла б турбувати інших пацієнтів. Відсутність болю – недобрий знак. Як же хотіла б покликати лікаря, але хіба черговий щось скаже? Ніч вже, чи ранок? Оце так пригода.

Можна ще трохи зачекати, хтось та підійде. Тепер можу сказати, що за мене взялися по справжньому. Збили зовсім не випадково. Чому я не встигла добре роздивитися машину? Втрачаю найважливіші деталі. Але чому тоді не вбили? Не вийшло? Чи не хотіли? Діяти я все одно зможу вже не скоро.

Цікаво, чи знайшли вони мій номер і ноутбук у ньому. Здається, я ще не встигла написати надто багато. Здається, найважливіше залишила вдома. Я ж не збиралася і справді писати саме тут. Чи можна вважати, що мені пощастило? Не готова стверджувати, що так, хоч і могла б. Не відчуваю цього. Що ж відчуваю? Нове пекуче розчарування? Знаю, що не зупинюся, знаю, що ще нічого не скінчилося, але можливості менші, та й затримка буде надто довгою, вже розумію це. Коли вже скажуть щось певне.

А біль таки нарешті вривається у свідомість і я ледь стримую крик. Що ж, хребет, здається, не зламали. Вже можна на щось сподіватися, тільки б дочекалась. Хто б не прийшов, знаю, що доведеться відповідати на безліч запитань, а я не готова розказати про підозри. А якщо водія зловили? Що розповість він? Чи вона? Як же далеко я забігаю, але ж часу у мене тепер аж надто багато. Знову все відбувається без мене, але не про це зараз шкодувати. Надто багато іншого, тільки того, про що вже знаю.

Даремно я знову буду задавати собі запитання чому залишилася живою. Знаю, що єдиною відповіддю, яку можу дати, є та, що в мені просто не вбачають жодної небезпеки. Хіба ж не так? Хіба помиляються в цьому? Досі не довела зворотного. Чому ж не прийму цей факт? Як жити, якщо прийняти таке? Як прийняти втрату того, хто справді міг? А ти ж був не один і з цим змиритися взагалі неможливо. Чому ж не можу діяти? Адже саме через бездіяльність досі жива. І це правда. Чи варто шукати іншої? Чи знайду іншу? Немає такої, що задовольнила б. Чи є така, що змінила б?

Невже знову доведеться виборсуватися і шукати інший шлях там, де ніякого шляху немає? Мусить бути, але кожна спроба тільки ховає ту дорогу ще далі. Я вже прийшла? Якщо так, то прийшла в нікуди. Чи інший шлях буде більш успішним? Адже, щоб на нього вийти, доведеться повернутися. Чи зможу побачити? Чи справді є щось, що можу зробити тільки я? Сумнівно, але шукати все одно буду. Виправдань не дадуть. Більше не буде.

‑ Ви вже отямилися?

Нарешті лікар. Як же довго залишалася наодинці зі своїми думками.

‑ Голова крутиться і тіло болить, а так таки при тямі.

Хай скаже хоча б, що трапилося.

‑ Давайте оглянемо вас. Вчора не все можна було провірити.

Так, тому треба було залишити мене на всю ніч саму. Але не варто зараз про це, хай робить, що треба.

‑ Як же поспішають тепер водії, геть не дивляться, а ви ж ішли по переходу. Таких потрібно карати.

Значить списали на випадок. Це добре, але, можливо, охорона не зашкодила, втім, краще без неї. Подивимося, що буде далі.

‑ Я не встигла навіть голову повернути, не бачила навіть колір тієї машини. Як же так трапилося?