ТАЄМНИЦІ

Я вважала, що твоє місто там, де жила сама, що воно наше спільне і тільки тепер розумію, що твоє місто саме тут. Ти тут відчував себе своїм значно більше. Чи ж не в цьому місті джерело всіх твоїх таємниць. А їх ще більше, ніж думала досі. Чи дізнаюся хоч деякі? Мала б усі. Не смію і не повинна, але ж відступити не можу. Я ж не твої таємниці шукала, мені потрібно було геть інше, а якщо вже так трапилося, то що ж можу зробити, навіть якщо і хотіла щось дізнатися. Так мало трапитися.

А зараз я й досі переслідую мою пару. Не зручно так діяти, але доводиться робити багато такого, що не робила ніколи і не зробила б за інших обставин. Хіба ж не звідси всі мої невдачі? Але помічаю врешті дещо, що мало б пригасити муки сумління. У неї на пальці перстень. Схожий на мій? Чи таки же? Випадковість? Чи твій подарунок? Здається зайшла задалеко, але це таки не може бути випадковістю. Чи знає її супутник звідки такий перстень? Диво просто, що я свій залишила вдома. Не хотіла загубити.

Таки натрапила на ще одну таємницю. Хіба ж навмисно шукала? Хіба мала приїхати аж сюди? Виходить, що таки мала. Дивно міняється наша історія з кожним новим відкриттям. Що ж залишилося? Те, що перекреслити не зможу, що б не дізналася попереду. Наша історія – та, яку я знаю, а не інша. Те інше з нами не поєднане. Я знаю тебе стільки часу, що складеться на ціле життя, а все інше – то тільки чужі сліди. Адже не твої? Навіть якщо все говорить про інше. Нашу історію не перекреслить ніхто.

Але як же та прикраса? Не можу відірвати очей. Невже таки твоя? Як дізнатися точно? Може виявлю ще якісь ознаки твоєї присутності в її житті? І що тоді? Адже досі не знаю хто вона. Час підібратися ще ближче. Про що розмовляють? Здається, таки не на побаченні. Не просто знайомі. Найвірогідніше – родичі. Можна припустити хоча б для початку. І що? Йти геть? А от із цим поспішати не смію. Залишився тільки крок. Знаю, чому боюся його зробити, але тоді залишиться тільки обман і припущення.

Здається щось чую:

‑ Ти її бачила? Знаєш як виглядає? Може спробуєш познайомитися?

«Брат» і тут говорить про мене?

‑ Але на якій підставі? Вона не буде мені довіряти.

Ось тут «сестра» має рацію. Точно не буду.

‑ Спробуй, ти зможеш.

Хотіла б я це побачити. Але чогось більш важливого так і не скажуть? Якось мало для такого довгого спостереження. Не чекала ж я, що одразу розповість про прикрасу. Може справді познайомитися? А якщо прямо спитати? Щось їй та й доведеться вигадати. Яка з того мені користь? Жодної.

Я мала б слухати, мала б дивитися уважно, а думаю тільки про те, які вулиці цього міста бачили тебе, куди ти водив її, не мене, коли і чому подарував прикрасу. Чи вдягну коли той перстень? Так можна вже взагалі нікуди не йти. Якби ж отак наздогнати її з тобою разом, можна було б подивитися на твоє обличчя. Але от не хотіла б, не маю аж так лютувати.

Невже справді була та зрада? Чому я взагалі так чітко знаю, що ти був тут? Персня явно не досить, але ж хіба це випадковість? А чому і ні? Хто я така, щоб не вірити у випадковості? Хотіла б спитати тут і тепер, але доведеться почекати. А може саме час «випадкової зустрічі»? Ні, не треба поспішати, можна втратити все. Ще не час. Це вже нагадує мантру. Такі мантри мені не потрібні. Треба розбиратися.

Тепер вже можна йти назад, більше тут нічого не дізнаюся. Але ще встигаю помітити її браслет. Теж такий як і в мене. Це вже на випадок точно не списати. Ким вона була тобі? Родичка? Якесь не надто певне пояснення. Чи дарував би тоді однакові прикраси? Це мусить щось означати. Що саме? Чому сам не розповів? Не сподівався, що дізнаюся? А таки була така можливість, тим більше, що вона геть в іншому місті. Але ж не так і далеко? Не передбачив? Не врахував? Не схоже на тебе. Невже вона сама собі купила? Чому ж точнісінько такі як в мене? Це ж не одяг? Була у нас?

Але все це поки мушу облишити і поспішити піти зі свого «спостережного пункту». Відповіді поки все одно не буде. Де ж її шукати? Геть втратила орієнтири. Не знаю. Одне бажання – зникнути якнайшвидше. Місто велике. Чи дасть іще якусь підказку? Не хочу. Не можу. Не сьогодні. З мене досить. Якщо зараз впаду, то приверну зайву увагу, треба хоча б трішки зосередитись, хоча б так не паморочилося б в голові. Це не повинні помітити.

Здається таки відпустило, от і добре. А я вже досить далеко від місця зустрічі. Невже бігла весь час? Ні, все гаразд, минулося. Я не повинна втікати від таємниць, але досі не можу змусити себе подивитися їм в обличчя. Що з цього є правдою? Мої дії мали б від чогось залежати. На що опиратися? Жодній інформації довіряти не можу, навіть тій, на яку наштовхуюся дивом. Особливо такій. Залишається втікати? Та ні, тепер вже не відпустить. Нове місто зачепило одразу і цілком? Невже саме воно було твоїм? Не можу повірити, але щось ще мусило тримати тебе тут. Що саме?

Ти їздив сюди не просто у відрядження, як казав мені. Тут було ще щось, окрім справ і тієї останньої, що зачепила таки й мене. Чи хотів би, щоб ніколи сюди не приїхала? Чи можливо це було взагалі? Навряд, але ти цього не розумів, бо інакше підготувався б. Чи я знову вигадую? Знаю одне – тут ще є що робити і відкриття можуть бути численними, але я готова. Я не просто змирилася, а нарешті по справжньому зачепилася тут.

Чого ж я знову втекла? Якраз вчасно? Чи таки надто рано? Ту дівчину я не згублю, адже сама піде мене шукати. Навіщо їй я? Мені ж та зустріч ой як необхідна. Тепер знову чекати. А якби вже зустрілися? Якби вона знала, що не випадково? Насправді, цілком випадково, але виглядало б все не так. Як саме? Як мало б виглядати? Як пояснить свою появу? Як поясню я свою присутність? Чи про статтю ту згадати? Хіба якщо вона зізнається, що знає мого водія, але не зізнається. Все це може завести далеко. Могло б, якби трапилося вчасно. Але ж іще відбудеться? Геть не так, як могло б.

Таємниці нагромаджуються і заплутуються все тугіше, а розплутати цей клубок все важче. Не знайшлася та нитка, за яку могла б потягнути. Не хочу і досі цього робити, а мала б, хоча б щоб нарешті здобути певність. Треба.