ПЕРЕВІРКА

Перше, що мала б зробити, це перевірити нових знайомих. Але ж як це зробити? Не знаю навіть чи справжні імена, якими представилися. Навіть якби знала, то імен мало. Але ж не могли так одразу розкритися. А я могла? Мене знайти простіше. Не доводилося ховатися, а тепер і починати пізно. Щось придумаю. Доведеться постаратися.

Коли ж напишу статтю? Якщо таки доведеться її писати. Може цілком змінитися. Може збільшитися. Все можливо. Чи для мене? Варто хоча б почати, але не можу себе змусити, щось зупиняє, чомусь здається, що тільки почну, то зроблю якусь шкоду. Чи можу зробити щось гірше, ніж збрехати? Я ж буду щиро вважати, що пишу правду. Все це так непевно.

Треба почати. Ніхто не змушує оприлюднити одразу. Ніхто не буде шукати недописану статтю. Нікому не потрібен, поки, такий матеріал. Адже так? Чи встигла б зробити щось більш корисне? Чи варто так витрачати час тут, якщо я могла б писати і вдома? Але ж вдома не змогла, це ж вже не приховаю. Мені потрібен поштовх і тільки тут отримаю. Але ж доведеться сидіти в номері? Можливо, на деякий час це саме те, що потрібно. Можливо зачекати не так і критично? Переписати встигну.

Рішення непросте. З чого почати? Порожній файл – то завжди тривожно, а тепер особливо. Та це мине з першим словом. От початок не виходить. Ще трохи і таки втечу з цього номера, хоч не смію. Я ж справді маю що розповісти. Я ж мушу це зробити. Хіба ніхто не зупинить? Уже мали б. Мені щастить? Поки так. Чого ж зволікаю? Вже час.

Таки сідаю. Ноутбук завжди зі мною, тож ніщо не стане перешкодою. Виходити не буду, але все чекаю якогось дзвінка чи навіть відвідин. Чи здивувалася б, що хтось знайде мене і тут? Та ні, хоч так і не мало б бути. От тільки нікого немає. Порожні коридори, тиша у кімнаті, сусідів немає, хоч я навмисне поселилася сама, то ж і не повинно б їх бути. А в інших кімнатах? Також тиша, або я просто не чую. Шкода. Надто спокійно.

Не можу писати. Що особливого в цьому тексті? Не повинен бути надто великим, не передбачає особливої художності, але і не рухається. Хіба не писала таких? Цей таки інший. Я й досі поза ним, досі поза межами того, що відбувається довкола мене. Уже ж наздогнало, уже втягнуло. Виходить, що ні? Чи є ще якась причина? Чому? Навіть якщо ти став чужим, то не твоє місто і не твоя справа, адже не можна так просто розділити наші життя. Можна? Ні, є щось іще. Щось я знову пропустила, але без цього не складеться нічого. Чи обманюю себе?

І все ж таки пишу, доки є матеріал, доки є відчуття, що стаття таки мусить побачити світ, доки не впруся в діру, яку ще не вдалося заповнити. Довгою аж занадто виявиться така робота, але точно здолає всі сумніви, дозволить діяти чітко і зрозуміло. Чи можливо це? З кожним словом певність росте, але знаю, що все може змінитися за мить. А якщо після того, як віддам статтю не в ті руки? Хіба таке не можливе? Ще більш можливо, що її в мене просто вкрадуть. Чому б ні? Що ж тоді смію писати? Тут все ж певніше.

Все ж перерву мушу зробити. Дійшла до моменту, який ще не смію оприлюднювати, та й вийти було б не зле. Хіба не знаю, куди мала б вирушити? Знаю, але план можу змінити, адже випадок веде краще, навіть якщо не туди, куди хотіла б. Чому б ні? Не наважуся.

Згортаю роботу. Все одно нічого путнього поки не вийшло. Подивитися б ще раз на місце, де була вчора, але ж помітять, може навіть не ті, з ким встигла познайомитися. Чи варто? Без ризику нічого не вийде, але може є щось ефективніше. Не знаю, вирішу згодом, зараз треба просто вийти. Справді? Дійсно треба? Звісно, що так.

Виходжу на вулицю. Здавалося, що просиділа в номері декілька годин, але виявилося, що значно менше часу, ніж думала. Ноги самі понесли мене в напрямку вчорашньої пригоди. Може по дорозі отримаю якийсь поштовх для подальших дій. Мені доводиться сподіватися тільки на ще якусь конче потрібну зустріч. Ще хтось запропонує допомогу, якої не збирається надавати? Ще хтось буде намагатися наговорити чогось, щоб викликати довіру, якої у мене немає? А що є? Ілюзії.

Та мені не доводиться долати весь вчорашній шлях. Помічаю потрібну машину, вона припаркована всього за квартал від готелю, в якому я поселилася. Слідкує за мною? Не так це й важко, щоб аж з машиною тут сидіти невідь скільки часу. Невже аж стільки того часу має? Звісно, що не по мене приїхав, десь тут може справу мати, а якщо так, то і я щось дізнаюся. Хоч знаю, що непомітною не залишуся, але, можливо, встигну хоч щось. Скоріш за все, даремно сподіваюся, але хай так. Хай буде.

Хай відійде трохи далі. Невже чекає з кимось на зустріч? Я мушу це побачити. Мушу знати, кого тут можна зустріти. Здається мені, що я впізнаю другого співбесідника. Не випадково ж я побачила його тут і тепер? А чому, власне, має бути не випадковою ця зустріч? Чи можу сподіватися, що ще не знає де я живу? Чи ж не про це свідчить його присутність поруч? Чи якраз навпаки? Не виключено. Останній варіант не варто легковажити.

Про те, чи треба переселятися, подумаю пізніше, а тепер треба поспішити за моїм вчорашнім водієм, поки він не на машині. Тепер саме він буде вказувати шлях у новому місті? Поки, не найгірший варіант. Все одно інших немає, хоч і мали б бути. Але навіщо? Можна піти простішим шляхом. Але куди той шлях приведе? Мій водій хвилюється. Явно когось чекає, а я з ним. Помітить? Не повинен. Хтось наближається. Я точно його знаю, як тільки не помилилася? Це ж мій чоловік. Чому не надто й здивована? Аж захотіла підійти і привітатися. Але не зараз. Звісно.

Трішки таки здивована. Ти хотів мені щось сказати, щось пояснити, але те, що побачила підтверджує, що зібрався збрехати. Швидше за все, не збирався геть нічого казати, а обмежився повідомленням, щоб не довелося багато вигадувати і довго говорити. Я сама домислила, що не можеш, не вийде, що робиш щось важливе. Що ж насправді? Змушена підслуховувати. Чи хочу я це почути? Навіть не можу примусити себе? Чи повинна?

Найпростіше було б просто зникнути, доки не помітили. А потім? Повертатися додому? Їхати далі? Не вихід, зовсім навпаки. Знаю.