СХОВАНКА

Невже справді завод? Чи якась недобудова? Фантазію стримати важко, і малює вона геть не те, що є насправді. Реальність не така цікава? Можливо ще цікавіша, але поки сама намагаюся придумати прийнятну для себе історію. Чи справді потраплю всередину? Краще б піти геть, але не смію. Не для того дійшла так далеко. Що такого я можу тут зустріти? Здогадки похмурі, але досить чіткі. Хіба ще є сумніви, що прийшла туди, куди мала?

Обережно підходжу до будівлі. Все тут здається давно забутим і покинутим, але ж це враження оманливе і тут має бути щось, що викаже мою присутність. Хіба я не помітила б камер? Чесно? Цілком могла, але це не така вже й велика проблема, все одно не сподівалася пройти непоміченою. Але якою буде зустріч? На гостинність сподіватися не варто. Чому ж і досі так тихо і мертво, ніби й справді не було того водія, чи примарився мені. Але чого я чекала? Слідів? Та ні, але хоча б якісь ознаки мали бути. Чи то я аж така неспостережлива? Треба йти ближче.

Це вже геть нагадує пастку. А ось і ворота, важкі, масивні і, звісно, зачинені. Хтось би подумав, що так і повинно бути, якщо місце закинуте, але я помічаю, що ті ворота хтось відкривав. А як потрапити всередину мені? За логікою, мали б зараз впустити, щоб потім не випустити, але їм простіше просто не відчинити. Як би пояснила, що тут роблю? Одразу назватися журналісткою? Сказати що заблукала? Що було б гіршим варіантом?

Скажу, що заблукала, але питати мене навряд чи будуть. Щось геть не бачу жодного руху, якби ще щось чула. Чи справді тут хтось є? Починаю сумніватися навіть у цьому. Але я знаю, що є, знаю, що мусить бути, адже авто їхало саме сюди і не важливо, що стоїть по інший бік. Мене не могли не помітити. Але, якби не викликала підозри, то мала б вже забратися геть, тож сказати, що заблукала все одно не вийде. А якщо журналістка, то що роблю саме тут? Звідки отримала адресу? Сказати правду не можу. Просто помітила машину і місце здалося підозрілим? Теж не дуже переконливо. Що ж тоді?

Враз небо спохмурніло і темні хмари розрізала блискавка. А це вже геть готично і я б засміялася, якби це не відбувалося насправді. Виглядає як жарт чи галюцинація. Тепер точно не втечу. Ворота тим часом розчиняються як по команді. Це таки трапилося? Точно не може бути. Точно не зі мною. Але вже входжу всередину. А може ворота і були відкриті? Може побачила тільки тепер? Чи замкнуться за мною? Не обертаюся. Не озирнуся.

Куди ж мені тепер? Територія досить велика і, при бажанні, тут є де заховатися, але ті, хто сюди запросив, ховатися не збиралися. А я б обрала мале підсобне приміщення, неподалік від основної будівлі, виглядало б не так гротескно і готично. Мусить бути маленька позначка, чи просто той сховок має виглядати менш зруйнованим і запущеним. Відшукати не було б так важко, але бачити я стала гірше, ніж досі. Сутеніє. І все одно час тягнеться занадто довго. Хіба вже не мало геть стемніти? Тоді шукала б світла у вікнах? Чи справді знайшла б? Можливо. А може й ні, навмисне. Хіба не так все мало б виглядати? Не так, таки не так. Запрошення було.

Мене чекали? Чи помітили тільки сьогодні, тепер? Якби спитала, відповіли б? Хоча, це не так вже й суттєво, принаймні так здається. Невже не зустрінуть? А мали б? Так було б швидше, хоча їм поспішати нікуди. Чи довго мені ще блукати? Я ж точно тепер не поверну назад і вони це добре розуміють. Рано чи пізно, а зайду туди, куди йшов таємничий власник авто.

А що там знайду? Кого зустріну, можу уявити, але навіщо мені та зустріч поки уявити складніше і ще складніше вибратися звідси, якщо вже потрапила. Як піду назад? Про це можна не думати, адже не випустять, або сподіватися на диво, адже тепер тільки диво може виправдати мій похід. Чи вирішити, що не все буде аж так драматично? А як іще? Знала, куди йшла. Не зовсім знала, але підозрювала. Чого ще хочу? Нашкребти нові докази? Змусити здатися? Чи отримати підказку про те, кому віддати те, що вже маю?

Здається, вже бачу потрібну будівлю. Схожа на малу підпільну друкарню? Чийсь штаб? Нарешті зустріла не ворогів? Оце було б справжнісіньке диво, але я хоча б не почувалася такою недоречною і непотрібною. То це все заради такої дрібниці? Для початку, але ж я завжди сподіваюся на більше. Деколи сподівання не підводять, хоч не мала б на таке покладатися. Чому кажу це собі тільки тепер?

А потрібна будівля не така вже й маленька. Тут все видається занадто великим. Невже я така дрібна? Але це не виглядає на ворожу фортецю, скоріше хтось ховається, а не просто затишно влаштувався, щоб планувати якусь велику аферу. Мої вороги більші і могутніші, щоб сидіти тут. Можна йти далі сміливіше? Чи поспішила з висновками? Краще аж надто не виявляти себе. Так хоч трішки часу виграю.

‑ Заходьте, ми вас чуємо.

Ого, коридор відлунював несподіваним звуком. Я швидко помітила двері, звідки пролунало запрошення. Звісно, я не була аж такою непомітною, як здавалося. Звісно, мене чули і чекали. Навіть ворота відкрили таки для мене. Це мало б втішити? Когось, можливо, але мені, чомусь, неприємно. Для чого я намагаюся бавитися в конспірацію? Незручно. Але доведеться зайти.

Двері гостинно розчиняються і в маленькому звичайному кабінетику мене зустрічають двоє чоловіків. Один з них, таки той самий водій? Схоже на те. Не схоже на сховок. Чи ховалися тут взагалі? Маю шанс довідатися.

‑ Доброго вечора.

Я обережно зачиняю двері і гарячково вирішую чи знають вони навіщо сюди приперлась. Обличчя застигли, але один, той що за столом із боку господаря усміхається і запрошує підійти ближче.

‑ Вітаю, можете не пояснювати, що тут робите, я знав, що побачимося досить скоро, мені повідомили, але турбуватися не треба, ми допоможемо.

І тут помічники, от тільки якби це було так, мені б не довелося їхати аж сюди, все можна було б зробити швидше і поза моєю спиною. Чи хотіла б цього? Хіба так важливо? Без мене таки не обійдуться? Це вже геть неможливо. Невже і тут те саме? Цього не може бути. Просто не може.