БЛУКАННЯ

Нарешті знаходжу щось схоже на те місце, яке мала б відшукати. Чи є тут хтось? Наче, просто перехожі, от тільки ж я не знаю того, хто міг б становити загрозу, а от він мене знає напевне. Звідки? Можна й не питати. То для мене тут місто чуже, не для них. Адже так? Можливо, тільки можливо. Ще й досі не переконалася, а мала б. Давно час.

І все ж продовжую вдивлятися у вулиці. Це місто не може бути геть чуже, тут відчувається те, що можна зробити своїм. Я мала б стати ближчою, якщо хочу залишитися на довше. Якщо таки мушу. Помічаю, що справді болить пережите цим містом і правда черговим тягарем падає, пригинає донизу. Я нічого не вдію, те, що зроблю, тільки крапля у річці, яку не спинити. Хіба можна у цьому сумніватися? Це реальність, а не виправдання.

Рухаюсь далі, крок за кроком, для відчаю буде ще час. Зараз заміню його діями. Безглуздо? Можливо й не так безглуздо, як може здатися. Принаймні, поле моєї діяльності розширюється. Про що це свідчить? Поки ні про що, але я вже помічаю, що час вибрала невдало і треба буде прийти сюди ще раз. Доведеться затриматися, але я до цього готова. Вибиратися зараз? Дочекатися, доки хтось помітить, що я тут не просто «заблукала»? Не хочу йти ні з чим, але так буде краще. Справді? Більше не спитаю.

Ні, не піду нікуди, відчуваю, що щось пропустила, що потім буде запізно і нарікати даремно. Відчуваю, що помилилася і не знайшла того, чого шукала, але мушу знайти саме сьогодні і саме тут. Мушу це вирішити, мушу закінчити цей етап. Може просто зачекати? Чого і кого? Просто чекати не можна, мене також не чекатимуть. Хіба не те, що потрібно?

Що тут має бути? Докази? Документи? Записка? Свідок? Не ще один диск, який не можна використати? А може сама місцевість – підказка? Що за дивний квест? Нарешті помічаю підвал. Звичайний підвал? Що там може бути? Невже підпільні збори? Не можу серйозно ставитися до цього. Даремно? Але чому? Хіба це допоможе? Не потрібна мені жодна допомога. Сама впораюся, хоча б тепер, хоча б поки.

Так, підвал – погана ідея. Хіба не помітив би хтось, якби було щось незвичне? Чи треба було дочекатися ночі? І що далі? Трансформаторна будка? Кіоск? Дивна тиша у цьому дворі? Ніхто не помітив із вікон? Все це таки безглуздо, але все одно виглядає не так, як повинно. Я це знаю? Певна цього? Відчуваю і відчуття ті тільки зростають.

Що я повинна тут знайти? Вдома було простіше. Там вело саме місто. Чи прийме це? Поки цього не було, але не було й ворожості. Місто придивлялося і вирок ще доведеться дізнатися. Куди ж тепер? Оглядаюся навколо і вирішую йти. Може ще поблизу щось зустріну. Так не привертатиму уваги. Чи вмію? Колись вміла. Забула? Не могла.

Здається це таки не той двір і не ті будинки. Виходжу з двору і вже змирилася з тим, що доведеться повертатися, чи уважніше шукати інше місце, але помічаю вузеньку вуличку, що завертає кудись вбік. Куди вона веде? Саме та, що потрібна? Точно виведе подалі від місця, куди я зібралася.

Може так і треба? Може то знак, якого очікувала? Який там знак, але туди точно треба вирушити і подивитися, куди мене приведе новий шлях. Можливо, ще не втратила цей день. Чи доведеться поблукати? Це не лякає, та й все одно повертатися не хотіла. Які сюрпризи приготувала маленька вуличка? Невже жодних? Не може бути. Звісно, не може.

Я рушила у вуличку, яка виявилася незвично довгою і вела кудись дивними закрутами. Тут не сподівалася чогось подібного. Через деякий час повз промчала машина. Куди? Туди ж, куди і я? Мала б у зворотному напрямку. Але хіба я можу стверджувати з певністю? Якби ж вона була не одна, але проїхала і зникла, ніби й не було. Здавалося місця для такого маневру не було, але за черговим поворотом вуличка стала ширшою.

Невже тут справді ніхто не ходить? Чи є щось таке, чого ніхто не помічає? А я хіба зможу помітити? Хіба сподіватися на погляд новачка. Чому Марко не дав чіткішу підказку? Знаю, що не міг, але тепер змушена шукати чогось, у чому не певна і це напружує. Не переймалася б, але від того, щоб не зробити помилки, я не застрахована, а відповідальність немала. Хіба не мала б перестрахуватися? Не вийде. Ніколи.

Куди ж поділася та машина, що проїхала цією пусткою? Завернула? Виїхала на іншу дорогу? Але ні, ось вона припаркована на хіднику. Далі якесь закинуте звалище. Що тут робити? Будинок останній і надто віддалений. Водій живе тут? Навряд чи. Не з таким авто.

Мій шлях тепер через звалище навпростець? Якщо шукаю віддалене місце, де не знайдуть і не запідозрять, то саме так. Щось підказує, що і водія вдасться зустріти. Таки не даремно сюди заблукала, хоч і шкодую, що так пізно. Але час ще є і я мушу йти далі. Тепер відступати марно, адже мене все одно помітили. Не могли проминути. Чому не зупинилися? Дізнаюся пізніше, якщо мені дозволять. На це можу розраховувати.

Скоро зовсім стемніє. Як буду повертатися? Невчасна думка, геть недоречна, адже я ще не дійшла до мети і йти мені не так вже й мало. Поспішити? Втома не дозволить йти надто швидко, але докладу зусиль. Може вдасться помітити щось важливе. Чи когось? Здається, вже звикла легковажити такими зустрічами, хоч і розумію, що головних, поки, вдавалося уникати. Тепер не вдасться? Та ні, не цього разу, ця, ще не та.

Зовсім скоро незнайомцю доведеться світити ліхтариком. Чи увімкне? Чому б ні? Не мене ж боятися? Можливо, є ще хтось. Там. Хтось чекає того, хто приїхав на тій машині? Це таки дійсно цікаво, не можу сперечатися, це не дасть мені збочити, знаю точно. Але куди приведе? Хіба ж не туди, куди збиралася? Шлях цей буде геть не таким, яким уявляла спочатку, але тепер точно знаю, що це на краще. Знаю, що потраплю туди, куди треба? Мені? Цілком можливо. Чому б і ні? Хіба не час вирішити всі накопичені запитання? Чи хоча б деякі? Саме час. Саме тому піду далі.

А йти доведеться ще швидше, адже темніє таки помітно. Попереду закинутий парк? Чи то вже ліс? У місті? В це важко повірити. І справді, то тільки окремі дерева, які ховають закинути будівлю. Якою ж похмурою вона виглядає. Звісно, не закинутий палац, скоріше якийсь колишній завод.