ДОРОГА

Зібралася, час вирушати. Здається, ще надто рано, але так буде зручніше. Все це таки скидається на втечу, яку так довго і старанно планувала, але цього разу не втікаю, принаймні поки. Ти знайдеш мене і я все ще хочу цього, як і раніше. Так надихає те, що живий, так легко забути, що зрадив. Але хіба зрадив? Але ж таки озвався? Наскільки ризиковано це для тебе?

Про тебе точно не вдасться забути. Не хочу і не можу забувати. Куди ж і чого я їду? Чому так і не спробую знайти хоча б тебе? Це було б найбільш логічно і доречно, та й не так складно як те, що зібралася робити. Боюся знайти? Боюся побачити? А ще більше почути, адже ти не той, кого я знала і голос твій вже почала забувати, якби не нагадування, яке прийшло не від тебе. Ти думаєш про мене? Могла переконатися, що так, але все ж не вірю і край. Втікаю, щоб таки забути? Можливо і так, але не забуду.

Як же не хочу покидати місто? Скільки років тут провела? Виявляється, час вже давно зупинися для мене. Тепер знову рушить? Якщо таки наважуся, а таки вже рушила. Двері знову зачиняються за мною. Чи надовго цього разу? Не буду загадувати, мої плани все одно порушуються і в цьому навіть є щось від удачі, хоч і не збиралася вживати саме це слово.

Вокзал пробуджує відчуття безпритульності, особливо темного і холодного ранку. Чому саме потяг? Їхати недалеко, але ж не автостопом? Чи краще б таки авто? Та вже як буде. Квиток беру не туди, куди зібралася насправді, змінити маршрут можна й потім. Якщо вдасться.

Потяг змушує тривогу стихнути, її змінює відчуття незворотності. Мені мало що вдається, але тепер, хоч на деякий час можна просто віддатися дорозі і під перестук коліс забути про те, що чекає там, у кінці шляху. Чи вдасться насправді забути? Поки яка дрібниця не нагадає все різко і гостро. Може напишеш мені ще одне повідомлення? Знаю, що хочу забагато. Чи звернула б раніше увагу на те, наскільки ж причеплена до твоїх смс? Чи зі мною було те «колись»? Я й досі не так далеко, щоб вважати так. Надто тісно поєдналися тепер дві половини, які розкололися непоправно. Виявляється можна стулити? Не склеїти, але таки стулити вдається, хоч розлам відчуваю.

Чи потрібно було намагатися поєднати ті дві частити? Виходить, що так, навіть якщо це тільки спроба, навіть не ілюзія, навіть, якщо не вдалося замаскувати нічого, та й мети такої не було. Що ж я роблю? Обманюю себе, хоч невдало, але інакше не можу. Погано стараюся. Краще не вийде? Можливо і вийде. Можливо навіть схоже на те, чого хотіла. Тільки доїхати.

Тривога і страх полишити домівку швидко змінюються нетерплячкою і бажанням дії. Саме тому, що можна дозволити собі трішки забути про те, що мала б мати якийсь план, щоб втілювати його вдумливо і поступово. Але ж плани все одно надто легко руйнуються, а від несподіванки можна чекати чогось, що приведе хоча б до якогось малого успіху. Там буде видно? Щось таки буде і все одно доведеться імпровізувати. Це ж іще в мене виходить? Та й можливості більші. Знаю, що в цьому також обманюю себе, але ж так думати хоч трішки втішно, якщо щось ще може втішити. Адже тимчасово?

Хай лише тимчасово, але дорога за вікном трішки приспить пильність і невдалі спроби обережності. Може й даремно, але ж більше просто не витримаю постійного відчуття, що за мною слідкують. Хіба помиляюся? Кожного разу переконуюся, що так воно і є. Хіба ж не дратує? Не можу постійно переконувати, що тільки здалося. Адже це не так?

Дуже швидко дорога здалася аж надто довгою, а спокій купе пробудив приспану тривогу, хоч ті декілька жіночок, що їхали по сусідству мали свої справи і не надто переймалися тими вигадками, які я наплела їм під виглядом звичайної дорожньої розмови. Звісно, що вони повірили, не мусіли сумніватися у всьому як я. Звісно, що не сказала про справжню мету своєї подорожі. Все звично і буденно. Поза купе приглядалася до пасажирів, але нікого підозрілого не помітила. Мене зустрічатимуть на місці?

Зійшла на невеличкій проміжній станції, як не надто близько до великих міст. Як добиратися тепер? Пішки не піду, хіба дійсно зловити машину, адже в моїх умовах це не виглядає аж так ризиковано. Водій може виявитися занадто цікавим, але для нього також якась простенька історійка знайдеться. Хіба не можу вигадати щось правдоподібне? Правді все одно б ніхто не повірив, адже не вірю і я сама. Хіба ні? Інакше б не їхала нікуди.

Водій виявився балакучим і мені не доводилося надто багато вигадувати, достатньо просто підтримати розмову. Як же це не схоже на поїздку, яку відбула перед цією і яку забуду не скоро. Не могла не згадати і тепер. Як добре, що водій не бачив моїх емоції і не вдивлявся у обличчя. Чи згадає потім? Краще б забув. Чому б мав згадати?

Мої думки геть не відповідають спокійній і майже буденній ситуації. Здається, ніби я справді їду по роботі або до родичів, а не намагаюся зупинити те, що не можливо й більш компетентній особі. Хоча саме некомпетентність могла б стати моєю перевагою, а ще те, що я мало кому відома. Поки не стала і так повинно залишатися. Можна майже не думати про те, щоб бути достатньо обережною. Тут вже не можу аж надто щось зіпсувати. Адже так? Краще не сумніватися, хоча б зараз.

Така майже затишна подорож не може бути аж надто довгою і вже зовсім скоро закінчиться. Що буду робити далі? Селитися в готелі? По паспорту? Шукати знайомих і точно вказати на те, де буду проживати? Про це здогадаються і так занадто швидко, але ж якийсь час мала б виграти, та й знайомих не знайду. Краще не треба. Може зняти квартиру? Але ж я не на довго? Все одно саме це підходящий варіант. Так і зроблю.

Водій щось питає, а я занадто відволіклась. Мушу перепитати і цим викликаю занадто багато уваги до себе. Він помічає мій стан, хоч і не здогадується про причини. Скоріше б вже доїхати, але виходити з салону теж не хочеться. Ще трішки часу є. Можливо, навіть більше, ніж трішки. Водій вже не намагається втягнути мене у розмову і ображено замовкає. Не хотіла його ображати, але просто не в стані хоч щось почути. Знаю, що пошкодую про це. Вже пошкодувала. Можу й більше.