ЗВІСТКА

Все, більше вагатися немає часу. Якщо Марко не збрехав у своїй записці, яку передав з таким ризиком, то дата, коли відбудеться те, що я маю зупинити, вже близько. Нарешті вирішила, я спробую написати статтю і передати її тим, хто надрукує у правильному контексті і недосяжному місці. Нарешті тільки так все, що відбулося, буде мати логіку і сенс. Адже саме цього мені так бракує зараз? Тільки цього?

Твій голос і твій обрис не відпускають мене, тільки мить, яка важить так багато, якби не слова, які почула. Ти живий і я готова забути все, щоб побачити ще раз хоч зі спини. Не зможеш навіть подати малу звісточку. Не смію цього чекати, але все ж, тепер бачу тебе серед незнайомців. Інакше не вийшла б із дому? А навіщо? Для чого? Не знаю.

Чому на мої рішення так легко впливати? Особливо, на рішення уникнути того, що мусіла б зробити вплинути можна за мить. Але ж не можна? Але ж не смію? Розумію, що стаття моя нічого б не дала. Помічаю, що та мала частка інформації, якою володію, стосується тільки цього міста, але ж бачу, що мережа тягнеться далі і той клубок треба розплутувати краще і старанніше. Треба було б залишити місто і шукати те, що поза межами моєї досяжності. Мушу дізнатися як це зробити ефективніше і без перешкод.

Невже знайдуть скрізь? Не повинні, а мені було б простіше без нагляду. Чи вдасться? Надто часто задаю собі це питання. Знаю, що й досі боюся покинути дім, а не те, що місто, але тепер таки доведеться. Тимчасово, тільки тимчасово. Тільки на короткий час. Треба пошукати куди ти їздив у відрядження. Чому не зробила цього раніше?

Раптово оживає твій телефон. Давно вже згаслий екран світиться і тільки тоді я розумію, що ґаджет і досі не розрядився. На екрані смска «Не зупиняйся. Ми ще зустрінемося». Серце падає вниз. Підпис – твій символ, який знала тільки я, в цьому не сумніваюся. Не зупинятися? Ти хочеш, щоб я продовжила? Але мав би писати протилежне? Повинна була б здогадатися, що мене намагалися обманути, але тепер переконалася, що так і було. Значить ти таки поруч? Невже чула сьогодні не тебе? А якщо це був ти, то бачив мене? Все це переповнює мене радістю і сумнівами, але певності таки побільшало. Ти ж будеш десь поруч? Навіть якщо я не побачу? Обіцяв, що побачу. Це ж не чийсь злий жарт? Не новий обман? Не повинна сумніватися.

Все це виглядає якоюсь потойбічною містикою і якби я не бачила тебе, якби не чула твій голос, то не повірила б звістці. Тоді було б навіть якось моторошно, хоч моторошно трішки все одно, але хоч якесь пояснення робить ситуацію не такою лячною. Чи боятися таки варто більше? Треба їхати якнайшвидше, тільки зібратися і все добре спланувати. Хвилювання не дає зосередитись. Я повинна поспішати, але не можу.

І все ж мені легше, ніж було до твого повідомлення, хоч і шкода за свою легковірність. Я таки чогось не зрозуміла, у тебе залишилися власні таємниці, але довіра відновилася, як і до Марка, хоч і не мала б зараз згадувати ще й його. Можливо, я поспішила знову довіритися, але нічого.

Навіщо я знову намагаюся зіпсувати собі ледве відроджені надії, про які вже давно забула, але які були так потрібні? Виходить аж надто потрібні, виходить знову намагаюся за щось зачепитися і навіть не спробую йти власним шляхом. А хіба не про пошук свого шляху натякає твоя звістка? Хіба не той дозвіл, якого потребувала? Хоч і не мала б зізнаватися, що потребувала такого дозволу. Тепер маю, але забороняю сама собі. Так буде ще довго? Чи Марко того дозволу не підтвердив?

Саме Марко не повинен був підтверджувати жодних дозволів, але його остання записка багато важить. А може то було його повідомлення? Не хочу, щоб було так. Не смів знати наш підпис. Але знаю, що зміг би і це ще гірше, ніж те, що ти говорив на тій таємній зустрічі. Значить, краще я вирішу, що звісточка таки від тебе, а про Марка забуду. Він може сам мене шукати, але тепер нехай постарається, це не буде складно, адже сам подав підказку.

Тепер я певна що робити і знаю, куди поїду і чого шукатиму. Мушу тільки дещо перевірити і переконатися, перед тим, як зникнути остаточно і таки закінчити те, що мушу. Тільки спрощує завдання те, що мене таки не шукатиме хтось, хто мав би знайти. Хіба що ти, але не зможеш. Що робиш зараз? Чому сам не закінчиш місію? Тепер це питання може привести до зовсім інших висновків, але без тебе всі вони зайві. Якщо й не зайві, то все одно невчасні. А часу знову бракує, чого не скажу про сумніви.

Що я знайду там, поза домом? Чому не смію обмежитися своїм містом? Щоб повернути його собі? Здається, що це нездійсненно. Але хіба пробувала? Хіба смію казати, що не вийшло? Знаю, що не смію, знову переконалася в цьому, хоч і надто швидко змінюю думку, але то через власне безсилля і невміння. Тепер допоможуть? Виглядає, що так, але ж гарантій немає. Цього могла б чекати надто довго і навіть терпляче, але ж не можна.

Час збиратися. Востаннє перевіряю все в пошуку чогось, що могла пропустити чи не помітити, але ж розумію, що навіть якби було, то вже не знайшла б, хоч і не помітила слідів чужої присутності. Чи здатна сама помітити хоч щось? Здається, вже давно зневірилася в цьому, але ж відступати все одно надто пізно. Раніше, коли стверджувала це, могла б відступити, але не зробила цього. Чому не дадуть забути?

Як часто я виправдовувалася безнадією і безперспективністю власних зусиль, що вже не злічити, але ж насправді ті дії виявилися не настільки марними, як мені здавалося. Адже так? Чи обманюю себе? Нехай і обманюю, це потрібно саме зараз, хоча б мені. Нехай тільки мені, але більше не буду намагатися уникнути неминучого. Обіцяла вже? Піддавалася слабкості? То що, продовження буде, то ж краще забути про помилки.

Забути не вдасться, знайдеться хтось, хто нагадає, але це не зараз, бо зараз я просто знову намагаюся себе зупинити. Тепер доля Марка не йде мені з голови, бо розумію, що не зможу дізнатися, що з ним трапиться. Доведеться розірвати контакт і це мені ніяк не подобається, але мушу. Чи не даремно даю собі обіцянки? Марко легко знайде мене, якщо буду потрібна і це точно не піде на користь моїй справі, хіба що я вже щось встигну і зроблю сама. Якби не збиралася діяти, то не довелося б покидати домівку. Чи довелося б?