ПРОДОВЖЕННЯ

Могла б довго вирішувати, що я знову пропустила і чому не склалася співпраця цього разу, але опинитися вдома хотіла більше. Тепер можна не думати про втечу і сховок, більше немає чого остерігатися. Невже нарешті цілковите спустошення? Отак виглядає? Що ж, хай буде.

Піднімаюся в квартиру. Пішки, бо ліфт не працює, але це звично, та й застрягнути було б гірше. Хто ж то біжить зверху? Так поспішає, ніби втікає. Пробігає повз і мені здається, що схожий на Марка. Це він?

‑ Ти куди так біжиш?

Намагаюся наздогнати і зупинити. Марко обертається. Заскочений, що так невчасно мене зустрів? Таки несподіванка. Такого навіть мій «водій» не передбачив. Чи таки передбачив? Це, поки, не важливо.

‑ Стій, що ти тут робив?

Марка впустити ніяк не можу. Чи не від мене так втікає? Можливо, але малоймовірно. А я вже хвилювалася. Даремно.

‑ Я тебе шукав, але тепер поспішаю.

А не міг просто подзвонити? Так легко сказати, що не міг.

‑ Ти ж хотів щось сказати? Не даремно ж шукав?

Намагаюся хоч якось затримати, але його не спинити.

‑ Хотів, але дещо змінилося і я мушу поспішати. Та й не тут же нам розмовляти. Правда?

Правда. Ще б попросив додому запросити. Чому мене не дивує, що знає де я живу? Що тут дивного? Звісно, що знає. Сказав би, що не може повернутися. Та хай біжить. Вже втік.

Чи потрапив всередину? Цілком міг. Навіщо? Що забув у мене? Чого шукав? Може щось залишив? Таке мене б задовольнило, адже вказувало б, що хоч якось можу на нього розраховувати. Занадто багато хочу.

Поспішаю додому, щоб перевірити чи був усередині. Перед дверима помічаю записку. Не надто завбачливо, але дає зрозуміти, що таки не зламав двері і не має ключа. Чи справді так? Більш ніж вірогідно і цього мало б бути достатньо. Не зовсім, але хоч трішки. Інакше повертатися не зможу, навіть якщо нічого вже не загрожує, просто не зможу там залишатися.

Нарешті всередині. Швиденько перевіряю квартиру і можу поки заспокоїтися. Ніби, нікого не було, наскільки показує перший огляд. Знаю, що ще не раз перевірю більш пильно, але не тепер, зараз для цього надто мало сили, надто сумбурний виявився день, але хоча б не помилилася, що повернулася знову сюди. Це тільки звичка, але ж значно більше. Це все ще дім, хоч і здавалося, що вже не мій. Звідси вже нікуди не подінуся. Чи дійсно так? Про це не зараз. Сподіваюся, що так.

Коли заспокоююся, то намагаюся знову пригадати справу, у яку так і не встигла цілковито вплутатися і справа та відлунює мені геть іншим болем, геть не таким, що переслідував досі. Що там було? Гроші? Завжди гроші і то не так вже й вражаюче в наших умовах, хоч і не в моєму місті. Нарешті бачу за тими грошима чужі життя, щось розірвало мої почуття і я розумію більше.

Те що могло б видатися тільки крадіжкою, хоч і ницою, але для когось звичною, тут стає знищеними життями і їх стільки, що я ледь переводжу подих. Невже раніше не бачила? Не рахувала, не помічала? Ковзала цифрами і розуміла тільки злочин. Тут значно більше. Тут волонтери і воїни, яких не просто нахабно обдурили, а прирекли. Справді прирекли на смерть.

Розуміння прийшло тільки тепер? Я ж бачила все це? Чи таки тільки дивилася? Здається, переді мною якась геть інша справа. Це щось нове, до чого відкрив доступ Марко? Виглядає, що так, не могла б просто проминути, якби бачила раніше. Це знову змінює все? Так. Записка вела до нових джерел. Чому ж він просто втік? Чому залишив таку підказку?

Здається, я таки зарано вирішила зупинитися. Те, що побачила сьогодні, знімає із мене необхідність захищати тебе, не маєш у цьому потреби, та й не заслуговуєш більше. А що це означає для мене? Продовження? Сумніватися не маю права? Хтось певен, що саме я зможу зупинити те, що відбувається й досі. Продовжуються речі, які можуть мати ще гірші наслідки. Чи маю право стояти осторонь? Хтось вирішив, що не маю, то ж не можу відмовитися.

Звісно, мені не дали документів, переказів і рахунків, то було б забагато. Дали тільки факти, які саме я повинна довести. Але ж не звертатися в поліцію? Там точно не допоможуть і це зрозуміло. Оприлюднити? Які будуть наслідки? Зовсім не ті, на які я очікую. Що ж мені з цим всім робити? Натякнути? Навіщо ж тоді докази? Щоб інші вирішили? Але ж підказки дають саме мені. Описати як колись би зробила? Художній твір нічого не змінить. Чи хоч спробувати? Надто довго.

Як оприлюднити так, щоб почули і повірили? Особливо насторожує те, як наполегливо підштовхують мене до найшвидших і найочевидніших рішень. Випадково? Готують нову пастку? Попри всі емоції мушу зважати і на такі можливості, яких сама не можу передбачити, хіба приблизно. Невже все насправді так безнадійно? Але ж наслідки вже жахливі, а можуть стати непоправними. Невже раніше не помічала? Чула, але тоді не могла геть нічого. А тепер? Ніби, можу більше, але розумію, що то тільки ілюзія.

Справді обмежитися книжкою? Це могла зробити і без тих матеріалів, які потрапили мені до рук і з тим же результатом. Могла б натякнути на імена, але розумію, що ситуація вимагає більшого саме від мене і вже не зможу перекласти на іншого. Допомога? Отримала більш ніж достатньо, але все ж остерігаюся скористатися. Єдине, що зрозуміла, знову втратила шлях до відступу. Але, що ж з цим робити? Досі не відомо, бо скористатися журналістикою також не виглядає правильним рішенням. Ти ж не став? Чому? Як би хотіла знати. Сказав би? Спитати не можу.

Ти ховаєшся десь від мене і не залишиш навіть натяку де можна зіткнутися хоча б випадково. Де ночуєш? Чому питаю себе саме про це? Може, щоб спробувати найти тебе? Я й справді цього хочу? Досі думаю, що отримала б від тебе корисну пораду? Якесь пояснення таки отримала б, але швидше за все ти б просто втік. Хіба не побачила все, що необхідно?

Я знаю, що мені показали те, що я повинна була побачити, а те, що не повинна, залишилося поза моїми очима, але ж те, що бачила, таки було.