РОЗМОВА

Після нашої втечі здалося, що супутник зараз залишить мене і просто зникне, але ми таки йдемо знову до машини і, можливо, розмова таки відбудеться. Хтось таки має розуміти, що цього не уникнути? Чи постійно будуть втікати від мене? І де ж все таки Марко? Із моїм чоловіком був не він, це я чула добре. Може там, куди їдемо зараз? Це вже більше, ніж вистава.

Намагаюся щось запитати, але водій мовчить і все це вже виглядає як викрадення, якби я не сіла в авто добровільно і свідомо. Чи дійсно цілком усвідомлюю наслідки? Мені просто вже байдуже, а все інше я якось та й дізнаюся, хоч і не пригодиться вже та інформація. Мені таки ні, але , може, таки помиляюся, щодо цілковитої безглуздості та непотрібності того, що відбувається. Може, все знову не таке, яким видається. Про наслідки теж могла помилитися. Як і вони, ким би не були і чого б не хотіли.

Більше не зможу звернутися до тебе, навіть у думках. Ти виявився живим, але для мене помер тільки тепер, а не після тих дрібних одкровень з випадкового диску. Більше не чекатиму підказок чи захисту, хоч як наївно це виглядало і раніше, але тільки тепер відчула цілком. Чи справді звільнилася від тебе? Відчуваю, що це все ж буде не так одразу, але початок таки поклала. Чи все ж таки ти це зробив. А що ще зробив? Скільки ще таємниць приховав? Скільки ще перешкод готуєш для мене? Невже став найголовнішим і найжахливішим ворогом? Хоча вже точно не найнебезпечнішим, адже над тобою є ще дехто. Слабка втіха.

То ж чи збирається хтось мені щось пояснити? Здалося, що от-от, але несхоже, що це відбудеться. Для чогось я таки ще й досі в тій машині. Хіба ж не через свою цікавість? Тепер так. Чи потрібні мені тепер ті пояснення? Видно, таки досі потрібні, але геть з іншої причини, ніж раніше. Здається, є таки питання, яке я ще хотіла б задати і тільки воно тримає мене тут. Чи справді це так? Цього було б надто мало. Чи ні?

Ми й досі мовчимо. Я мовчу і знаю, що тепер особливо хотіла б запитати про Марка, але розумію як недоречно це було б, після того, що побачила. Яку роль я і досі змушена грати? Який образ і навіщо створюю? Так важливо приховати хоч щось? Про Марка дізнаюся пізніше, тепер це несподівано стало надто важливим. Чому змушена чіплятися за когось? Невже справді допоможе розплутати той клубок, який заплутався навколо мене? Чи я сама заплутала? Не я, хіба лише умовно, тільки через те, що не відступила. Чи справді щось ще залежить від того, що я і досі копирсаюся у цьому? А що ще я можу сказати собі? Не через Марка ж? Чому не спитаю?

І все ж, питати я мала б саме тебе, що б не відчувала тепер і як би не ображалася. Якби таки знала чому саме ти пішов на ту співпрацю, якби знала чи то були гроші, чи влада, чи безпека. Хіба перші два пункти такі вже значимі у нашому маленькому містечку? Чи тебе змусили? Шантажували тим, чого я й досі не знаю? Мала б думати саме про це, а не про Марка, хоча, можливо, саме по нього ми і їдемо. Чому не сказати? Чому не подивитися на мою реакцію? Не треба? Пізніше? Коли передумаю питати про тебе?

Про тебе згадувати не можна. Саме тому дали час помовчати? Щоб не відповідати про найважливіше? Не розповідати навіщо показали ту зраду? Але чогось же хочуть від мене? Ще не готова? Звідки такий висновок? Я ж вже перегоріла, майже охолола, і сумніваюся, що побачила правду, адже все залежить від інтерпретації. Яка інша може бути інтерпретація? Хотіла б, то не знайшла. На це й розраховують? Чи мені хочеться шукати інших пояснень? Звісно, що я хочу і я їх знайду. Чи можливо це? Не можливо.

Я мала б помітити, що перестаю довіряти власним почуттям, а вони ж єдине, що вказувало хоч якийсь шлях у цій всій плутанині. Досі могла не питати чого сама шукаю у своїх походах. Може вони краще знають? Може підкажуть всі ті, хто намагається мені щось довести і показати? Якби ти повернувся, якби навіть все пояснив, мені важко було б довіряти і навіть бути поруч. Чи знаєш це? Не певна, але поруч все одно не будеш. Марка не буде тим більше. Чого ж я тоді шукаю? Раніше б сказала, що справедливості, але це також розвіялося мов дим. Тепер вже остаточно. Чи можливе те «остаточно»? Яке це має значення? Жодного. Раніше ще була якась межа надії, але її я переступила. Що ж я роблю тут? А куди втікати?

‑ Ну як? Оговталася?

Озвався мій супутник і, звісно, тепер перейшов на «ти».

‑ Чому питаєш? Хіба це має значення?

Я вже не хочу порожніх балачок, на які налаштований мій «водій». Він не гнівається, тільки продовжує:

‑ Ти розумієш, що це ще не все, тому дочекайся і дізнаєшся те, що хочеш.

Гаразд. Чи ще хочу? Не питає. Навіщо? Не скаже. Може й не знає.

Я не готова зараз до нових сюрпризів, не можу оговтатися від попередніх, але того, хто мене везе, це не цікавить. Не хочу навіть знати і згадувати його імені. Знаю, що все одно, це ще не кінець, але ж могли б дати хоч коротку перерву. Хіба достатньо тільки цієї поїздки? Надто мало і я вже не млію від нетерпіння щоб дізнатися куди мене везуть. Йому також все одно, адже виконує завдання, а не вболіває за мене. Чи хоча б корисним для мене буде результат? Не думаю.

Ще якусь мить тому я хотіла поговорити хоча б з кимось, якщо не запитати, то хоча б розповісти про почуття, але тепер вже не хочу. Навіть щоденнику не хотіла б описати того, що відбувається зараз і не тому, що не знаю, тепер вже не зовсім сліпа, а тому, що все одно не буде відповіді на те, що і для чого робити далі, а без цього все інше не важливе. Я відчуваю, що мене знову обманули, але і це вже не важливо. І ще думала, що досягла дна відчаю, коли все тільки починалося? Звідки така наївність?

Хіба подорослішала тепер? Ніскілечки, адже мої розчарування і образи і досі дитячі і навіть якби хотіла б обернути їх хоч на чиюсь користь чи на щось «правильне», це також було б дитячістю.

‑ Ми майже приїхали. Обіцяю, що пояснення будуть, залишилося трішечки. Віриш?

Голос озивається так заспокійливо, так переконливо. Вірю?

Мабуть, вірю, адже досі тут. Раціонального не залишилося, хоч вірити я все одно не можу. Це щось інше. Не чіпляюся за нитку, бо нитки порвалися, а просто пливу за течією, адже до якогось берега таки пристану. Хоч в цьому можу бути певна. Куди ж ми приїхали? Геть не слідкувала за дорогою, але за вікнами знову місто. Повернулися? Не далекою ж була моя подорож. Навіть тут розчарування злегка торкається, ніби жарт. Може дійсно жарт? Злий і жорстокий. Чи ж до мене найбільше? Аж ніяк.