ПІДГЛЯДАННЯ

Машина поволі зупиняється. Ми приїхали? Все відбулося так швидко і непомітно, ніби уві сні. Але приїхали таки не у ліс, не у закинуту місцину, а у передмістя. Для людей рівня мого «водія» місто таки надто мале. Що ж такого я мушу побачити? Залишилося зовсім трішки.

Нарешті ми виходимо. Здається, що приїхали так швидко, але ноги затерпли, ніби минуло декілька годин. Так, тут відривається щось зовсім інше, як вікно у новий світ, але я вже не сприймаю це за обіцянку чи подарунок. Щось у навколишніх краєвидах підказує мені, ніби була тут колись, дуже давно. Що я могла тут робити? Не можу згадати. Але я таки була тут, а не просто десь бачила фото. Чому не можу пригадати? Це видається важливим. Принаймні я по справжньому відчула, що причетна до цього всього. Але як це можливо? Чому я забула?

А той, хто привіз мене сюди, вже поспішив уперед і змусив кинутися за ним. Чекати ніхто не буде, щось відбудеться за якусь мить і мені важливо встигнути. Цього разу запізнитися не дадуть. Але чому? Для кого все це більш важливо? Поки мені відведено майже непомітну роль і краще б так було надалі. Ні, не краще, мала б вже зрозуміти. Чому ж не можу змиритися? Навіть не знаю чого так намагаюся уникнути. Чи й тепер вийде втекти? Не вийде. Щось змушує дійти до кінця.

Я не можу позбутися відчуття, що не мала б тут бути, тим більше з цим чоловіком, що ледь не біжить попереду, але мушу дізнатися коли і чому була тут раніше. Куди ж він так біжить? Не можу йти так швидко, але боюся загубити його. Чи моєму супутнику байдуже? Не відчуваю себе більше поруч із ним. Навіщо ж привіз, якщо не дивиться, чи встигаю? Знає, що нікуди не подінуся, що не втечу і не збочу. Це так. Чому такий впевнений? Складається враження, що знає мене надто добре, як і Марко, як і інші. Звідки?

Відчуття тривоги і того, що я забула щось надто важливе, тільки зростає з кожним кроком. Я майже певна, що не хочу пригадати те, що так старанно заховала. Чому ж мушу це зробити? Чи справді щось вирішиться? Стане тільки гірше, але тепер я таки пригадаю, бо вибору іншого мені не залишили. Я ж сама хочу цього? Забутий спогад муляє як хворий зуб і доведеться таки його вирвати. Хоч би йти довелося трішки довше. Знаю, що мені все одно буде мало. Чому не можу втекти? Ніхто б не спинив.

Я знаю, що те, про що повинна згадати, стосується не тільки тебе, а може взагалі тільки мене однієї. Вже забула, що була колись окремою особою, без тебе. Чи ті мої втрачені спогади також переплетені тісно з тобою і могли вплинути на тебе як і твої таємниці на мене? Все це ніби зібралося пробити греблю і знала, що той потік знесе все. Чи готова до таких руйнувань? Вже не важливо, адже це трапиться неминуче. Стримувати довго не вдасться. Якби ж я тільки могла. Чи повернулася б до колишнього? Чи хотіла б прожити те життя, яке готувала раніше? Звісно, що ні. Чого ж так боюся? До чого аж так готуюся? Я ж не знаю до чого таки доведеться. Знаю тільки, що ті зміни не зможу витримати. Хіба це так?

А ми все прямуємо передмістям, таким чужим і знайомим, що я вже й сама знайшла б дорогу. Куди? Чомусь не можу цього пригадати. Що ж зі мною таке? Здається, моя уява вийшла з-під контролю. А якщо не уява? Ще трішки і я зірвуся. І що буде тоді? Я знаю і це? Не може бути. Просто треба дійти. Все стане зрозумілим. Ще трішки.

Але я вже чую голоси і один з низ змушує в очах потемніти. Мені причулося? Але супутник показує знаками про тишу. Я мушу мовчати, хоч хотіла б крикнути. Ми таки чуємо вдвох ту розмову, мені не здається. Але ж…Це ніяк не може бути правдою, просто нереально. А потім я бачу…

Це таки ти. Живий і цілий. Подальшої розмови я вже не чую, не можу, крутиться голова. Я зараз зімлію і то буде так невчасно. Така слабкодуха? Такої зради не чекала. Збираюся і зосереджуюся, тепер не впаду. Могла б зараз гарячково шукати пояснення, намагатися зрозуміти і виправдати, але більше не хочу. Я знаю, що ти сказав би, якби таки побачив мене тут. Чи вдав би, що не впізнав? Що я помилилася і бачу геть незнайому людину? Тут було б більше рації, бо такого тебе я точно не знаю. Але хіба за останній час не переконалася у цьому достатньо? Тепер вже остаточно.

Але де ж мій супутник і чого таки хотів, коли привів мене сюди? Що намагався сказати, окрім того, що побачила на власні очі? Невже це й усе? Не все, у цьому переконалася як тільки зібралася розвернутися, але мені перешкодили і легко взяли за руку. Більше не пручалася, Стало соромно за те, що цей чужинець побачив мою слабкість. Він сприйняв усе як належне і тільки кивнув, щоб продовжувала слухати і дивитися. Більше не видала ані звуку і те, що почула, вразило мене ще більше. Я вже розуміла, що межі не буде і просто приймала нові і нові удари, вже знала, що тих ще буде багато.

‑ Чому ти дозволив їй втручатися у свої справи?

Це хтось звертався до мого чоловіка. Голос незнайомий.

‑ Але ж я не дозволяв, хтось інший дає їй інформацію.

Він відповідає якось непевно і розгублено. Чи має це мене хоч трішки потішити? Звісно, надто мало, але цікавість моя вже пробудилася.

‑ Не міг якось зашифрувати все важливе, щоб не здогадалася ні про що? Навіщо було інсценізувати вбивство?

Співрозмовник явно не вдоволений, а мене вже не треба змушувати прислухатися.

‑ Я ж планував як нещасний випадок.

Ага, он що я мала подумати. Але прорахувався. Надто грубо. Хоча, майже вдалося, якби не я.

‑ Чому тоді вона постійно крутиться під ногами?

Оце так, я ж нічого такого не робила, нічого ж і не дізналася. Зі мною просто гралися і нічого з цим не вдіяти.

‑ Не думав, що вона взагалі щось копатиме, але ж не шкідлива.

Оце мій чоловічок сказав про мене. Чи то ображатися, чи сприймати за такий-сякий захист? Чого вони так розхвилювалися? Я ж все одно не можу діяти. Чи тепер могла б? Більше не треба думати кого це зачепить. Для цього мені показали ту виставу? Розіграна навмисне? Та ні, на жаль, не виглядає.

Досі не відомо для чого мене сюди привезли і чим я така важлива. Та невідомість обмежує в діях і взагалі сплутує плани. Чи були в мене якісь плани? Вже давно тільки ілюзії, які ламають швидше, ніж встигаю вибудувати. Тепер все знову змінюється зі швидкістю світла. Землетрус руйнує залишки того, що не зруйнували попередні. Я думала, що здивувати мене буде важко, але виявилося аж надто легко. Це сумно і якось неправильно. Хіба ще чекала щось правильне? Марно.