ПЕРЕВІРКА

Нарешті таки добралася, тепер можна відносно спокійно завантажити диск. Як же калатає серце, ніби мене чекає щонайменше бомба. Занадто високі очікування, розумію це, але ж уява сильніша. Мені от-от стане зле. Що так боюся там побачити? Невже волію не вмикати той ноутбук взагалі? Невже так і справді було б краще? Але як таке можливо?

Таки наважуюся. Інформації багато, щоб вивчити, доведеться посидіти довго і я занурююся у читання. Це таки геть інший матеріал ніж із тієї втраченої флешки. Саме те, що мені потрібно. Як тільки ти спромігся здобути стільки доказів? Факти і факти, незворушні та непідкупні, просто неймовірна робота. Тут, у цьому місті можливі злочини такого масштабу? Такого я не очікувала, більше того, далекими були навіть найсміливіші припущення. Все це немислимо, не даремно щось зупиняло мене від того, щоб занурюватися у ті глибини. Це просто знищує наповал.

З часом я стала помічати щось дивне у тих записах, чи то у переліку, чи в детальності, чи просто які відчуття. Можна було б не питати чому саме цю тему ти вибрав для дослідження, чому саме цих людей, але я розумію, що знаєш ти їх занадто добре для випадковості. Звідки дізнався, що саме вони роблять і як викрив усе інше? З кожним рядком дивні підозри прокидалися в мені, але поки я гнала їх якнайдалі. Мені ж тільки здалося, мої підозри зайшли надто далеко. Адже так? Але деякі речі міг знати тільки той, хто їх здійснював. Хіба не так? Та ні, мабуть, здалося.

Треба зробити перерву. Надто багато для мене. Можливо, я щось неправильно зрозуміла, чи щось не те побачила. З цим треба розібратися пізніше, сьогодні вже не можу. Очі раптово почали пекти і голова крутиться. Чи аж так втомилася? З певністю можу сказати тільки одне, поспішати комусь це показувати не можна, краще обхідними шляхами уточнити деталі. Марка не можна відкидати з уваги, він ще може стати в нагоді, навіть якщо й не збирався. Тепер питання мої будуть геть іншими.

Але що це? На аудіо файлі записано твій голос? Ти говориш щось, що боляче ріже мені по вухах. Невже цей диск залишив хтось інший? Невже це не твоя підказка і не твоя справа? Не збирався закінчувати оприлюдненням? Але хто ж тоді був тут? Хто прослизнув і сюди, щоб остаточно все зіпсувати? Я не мала б цього бачити, але ж я бачу, а гірше, чую.

Чому і навіщо ти вирішив їм допомагати? Тепер вже не запитаю. Чи наважилася б запитати, якби могла? Не посміла б. Але це точно ти? Цей голос не могла б сплутати, не могла б помилитися, хоча хотіла б цього понад усе. Ти пояснив би і я б повірила беззаперечно будь-якому поясненню. Що ж тепер? Я не можу здійснити те, що замислила, адже це нашкодить тобі навіть там, за межею. Не можу цього допустити. Може, все це для того, щоб я знищила клятий диск? Може, саме це я мала б зробити. Можливо, але я не зроблю цього. Чому? Сама не знаю. Тому, що можуть бути й інші докази того, що ти робив? Це, що чула, ще не все? Не маю так думати.

Послухати ще раз? Я щось недочула? Перекрутила?

Слухаю ще раз. Взагалі вирвала з контексту? Не схоже. Дивлюся інші файли. Далі бачу ще більше натяків на твою причетність. Чи навмисно шукаю? Де б таке шукала, але таки кидаються в очі. Це справді настільки очевидно? Чи я, раптом, стала така упереджена? Мені ж не стане легше, якщо розчаруюся в тобі, точно не стане. Та й чи маю я право на розчарування?

Того, що отримала я геть не очікувала. Не знала, що чергова зупинка буде саме такою, але тепер вже неминуче, що зупинитися таки доведеться, знову мушу все відкласти. Чи цього разу зовсім відступитися. Схильна саме до такого рішення, врешті, всі спроби привели мене сюди, а тут геть не можу продовжувати далі, та й недоцільно вже. Розчарована не в тобі, в тому, що таки не змогла закінчити цю справу, яка стала моєю і вже стількома ниточками облітає і проникає всередину. Ця рана залишиться відкритою саме тоді, коли стала навіть більшою за найбільшу.

Закриваю ноутбук і розгублено озираюся. Я втратила і цей дім. Тепер для мене не знайдеться місця зовсім ніде. Навіщо ж тоді борсаюсь і копирсаюся? Що ж тоді не дає відмовитися остаточно? Є ще можливість, що це все якийсь фейк і я маю знати кому і навіщо потрібно, щоб я в таке повірила. Адже не вірю, зовсім не вірю. Повинна переконатися сама, впевнитися цілком, інакше не можна. Того, що буде далі, вже можна не уникати цілком, я маю знати все. Можна більше не питати навіщо.

Невже так остаточно і зрозуміло? Насправді, тепер зрозуміло ще менше ніж раніше, хоч це, здавалося просто ніяк не можливо. Чи може порадіти, що мої висновки завжди виявляються передчасними? Все одно не вийде. Де ж шукати підтвердження чи заперечення тому, що я побачила сьогодні? Докази набули першорядного значення, хоч тепер вже тільки для мене, тепер я не зможу ними скористатися, але буду знати. Не смію більше й спитати навіщо мені те знання, вже давно немає дороги назад, як би це не звучало, навіть в думках. Інакше таки не змогла б себе переконати.

Я мала б таки поговорити з Марком, але тепер ще більше боюся тієї розмови. Як розповісти про свої підозри і якими будуть наслідки? Марно сподіватися, що він скаже, ніби, все те неправда і я зможу спокійнісінько продовжувати те, що робила дотепер, як нічого не знаю. Марко зрозумів би, що я йому не повірю. Якщо й справді так, тоді який сенс питати? Будь-яке запитання небезпечне і необережне. Контактувати з Марком як і досі? Чи так безпечніше? Можливо, але й користі з цього мало. Чи таки більше, ніж від прямих запитань? На це могла б розраховувати.

Хіба так маю вчинити? Чекати на Марка? Як би хотіла поради від когось, кому можна довіряти, але шукати такої поради , то таки ризик. Чи час зараз ризикувати? Чи є що втрачати? Здається я таки сумніваюся навіть у цьому. Справді готова продовжити? Інакше не було б сенсу питати. Чому повинна питати тільки у себе? Чи переступила межу?

Знаю тільки одне, що зовсім не такого я чекала від своєї знахідки і тепер доведеться шукати іншого шляху, а я й досі не маю якоїсь певної стратегії, та й не могла мати. Шанси, сенси і навіть мета якось розмилися як скельця в калейдоскопі і від цього крутиться голова. В чому я помиляюся цього разу?