ВТЕЧА

Що ж, шукатиму на сьогодні варто шукати якийсь прихисток і вирішити як обірвати ті нитки, що обплутують мене все більше. А вже ледь не вирішила, що позбулася самотності. Не змогла повірити повністю.

Треба зникнути, зробити нарешті те, що мала б вже давно. Я мала втекти, але не з міста, а з – перед очей тих, хто зібрався за мною полювати. Чи швидко знайде мене Марко? Чомусь здається, що для нього це буде найлегше. Я вже не питаю, чи помітить мою втечу, звісно, що помітить. Тільки куди ж втікати? Повернутися додому і просто не контактувати ні з ким не вийде, вдома знайдуть точно і тоді все пропаде.

Якби ти міг підкинути мені потрібний спогад. У нашому місті для двох, мала бути надійна схованка. Чому не врятувала тебе? Також не зміг пригадати? Не вважав, що знадобиться? От мені би пригодилася. Це мало б бути місце, куди ми їздили у найкращі і найближчі моменти, яке ти не відкрив би нікому чужому, зберіг би для нас. Здається вже знаю, тільки шкода, що не можна захопити з дому кілька речей. Сподіваюся, якщо мене знайдуть, встигну відшукати іншу схованку.

Таки доведеться ховатися, як це неправильно і неможливо. Як це безглуздо і запізно. Справді зроблю? Таки зроблю, можливо саме тепер щось таки вийде, адже залишається сподіватися тільки на диво. Невже справді аж так складно? Обережність не буде зайвою, мабуть.

Як же я не хотіла б цього робити. Досі, могла хоча б обманути себе, ніби на щось впливаю. Невже справді геть ні на що? Так воно і мало б трапитися зі мною. Звісно, спробую ще щось, але це вже тільки інерція. Навіть якби хтось і захотів би допомогти, недовіра не дозволила б це прийняти. На що я взагалі сподіваюся? Раніше все не виглядало аж таким безнадійним, справді й не було. Чому я так злегковажила? Невже у мене ще хоч якийсь час все виправити? Можливо і є, якщо мене досі вважають загрозою.

Яку ж розмову підслухав Семен? Якби так не втік, я б знала чи справді все аж так серйозно, тепер же доводиться тільки імпровізувати, а це виходить не надто добре. Може далі щось зміниться? Хотіла б, щоб все вирішилося без мого втручання, але ж так не буде. Треба щось робити із собою і нове місце має допомогти. Може навіть шукати щось і мені незнайоме, але на це немає часу і бажання. Хай вже туди, де вирішила.

Далеко від дому не піду, та й навідуватися буду час від часу, звісно, не всередину. Цікаво, чи помітять? Чи вдасться створити ілюзію? Все це виглядає трохи дикувато і може виявитися даремним. Навіщо я взагалі зібралася зайти аж так далеко? Просто спробую, просто вдам відпустку. Чи повірю собі? Чи втримаюся? Поки що є можливість повернутися і на це можу покладатися з певністю. Все одно не хочу цього. Навіщо? Щоб діяльністю заглушити мовчання? Щоб забути про самотність? Можна було б інакше, але я, чомусь, обрала саме такий дивний спосіб.

Здається, мені вже майже байдуже що з того вийде і чи справді знайде хтось, але події все ще залежать не від мене. Чи справді хочу це змінити?

Уже занадто пізно для будь чого. Уже майже байдуже, але я ще досі навіщось існую, тож спробую ще якось продовжити всю цю діяльність, яка, ніби, мала б відновити справедливість. Легше не буде, але це не змінює нічого, я вже переконалася. Тож час для наступного кроку.

Раніше я б згадала якою красивою і затишною була та місцина, куди ми тікали вдвох, яка густа і недоступна там зелень, що дозволяє забути про місто, що зовсім поруч, але не сьогодні. Я знаю, що сьогодні і там буде похмуро і холодно, порожньо і тоскно. Тепер так скрізь. Але в колись затишному сховку сьогодні геть непривітно, гірше, аніж було вдома. Я вибрала непідходяще місце і тепер або застрягну тут, або таки повернуся, доки ніхто і не помітив, що кудись зникала. А хто б помітив? Марко?

Не хочу думати про Марка. Невже немає справді інших справ? Колись, схоже, були, але то десь геть в іншому світі, туди немає вороття. Тільки відголоски ще нагадують про минуле. Невже справді було? Ніби мала б бути яка нитка, що поєднала б часи, але ж замість цього тільки дивна справа, Марко і ворожі незнайомці, які не були такими для тебе. Тільки ти був тією ниткою. Я мала б краще це розуміти ще тоді, мала б здогадатися, що таємниці в тебе є. Чи знайшла б їх? Чи питала б? Наважилася б?

А тут геть не так, як я собі пригадала. Хатина геть не пристосована до життя. Невже справді залишуся? Навіть на декілька днів не можу змусити. Чи справді це аж так необхідно? Нехай вже сьогодні по старій пам’яті, а потім таки повернуся. Але ж чомусь не виглядає, що тут давно нікого не було. Здається, ти був таки, хоч і не довго, я б помітила. Ти щось залишив? Як я одразу не здогадалася? Саме тут ніхто не став би шукати, тільки я. Та й тільки я помітила, що хтось заходив. Звісно, це був ти. Тепер ще тільки пошкодувати, про те, скільки часу я втратила, але нарешті ж таки здогадалася прийти сюди. Аж тепер це здається очевидним.

Уважно роздивляюся довкола і відчуваю тебе. Тут сильніше ніж вдома? А якби я таки не прийшла? Ні на що ж не сподівалася, просто втікала і це навіть не було рішенням, як таким. Ти таки продумав усе. Невже зможу продовжувати? Невже ніхто не перешкодить? Мені все ще важко у це повірити. Але ж нічого ще не зробила, ще не знайшла того, що тут мусить бути. Єдине, що тепер майже певна, щось таки знайду.

І тут у мене немає можливості поринути у спогади. Стільки мала б чого згадати, а змушена починати те, що залишила вдома, змушена знову шукати і перебирати крихти, які ти мені залишив. Та речей тут не надто багато, геть трішки, ти не хотів затримуватися надовго. Що ж тоді вказує, що таки був, ніби вчора. Не відчувається затхлості і пустки? Немає аж непроглядної темряви? Маленькі деталі, які все ж складаються в цілісність і справляють певне враження, певне відчуття. Як давно я перестала довіряти власним відчуттям, а схоже, що даремно.

Добре, що будиночок невеличкий і якщо я приїхала сюди не даремно, то зрозумію це досить швидко. А далі що? Повертатися? Так, колись таки повернуся, а от коли і як буде залежати від знахідок і від обставин. Якщо ж знахідки будуть дійсно вагомими, то й обставини втратять свою силу.