НОВИЙ ГРАВЕЦЬ

У мене залишилася ще одна маленька надія, ще одна зустріч, яка видається вже незаслуженим шансом. Знову тільки вдам, що готова ним скористатися? Хоча б на це я здатна. Можливо щось таки й вийде.

Що це? Телефон озвався сигналом повідомлення. Я вже знаю, що це незвичне повідомлення і номер невідомий. Я вже не дивуюся, що мій номер відомий так багатьом, адже не надто його приховувала, просто не чекаю чогось втішного від таких повідомлень, адже подарунків мені просто так не піднесуть. Чи справді мені цікаво що там? Хіба зовсім трішечки. Відкриваю повідомлення, а там посилання, а за посиланням якесь фото. Марко і Славко. Це ще нічого. Але що Марко передає Славкові? Флешку? Щось надто маленьке, що й не розглянути, але ж воно явно не повинно було опинитися в тих руках. Чи справді був Марко твоїм другом? Якщо раніше були запитання, то тепер сумніви у його ненадійності підтвердилися.

Чи вірити тому, що побачила? Чи справді Марко передавав щось, що стосується моєї справи? Не зважати на фото я не можу. Як вимагати пояснень? Та й чи отримаю ті пояснення? Все ускладнилося, але ж це мало би свідчити, що я таки наближаюся до розгадки. Чи не думала вже так раніше? Все те виявилося хибним шляхом. Може тепер буде інакше? Виглядає порожньою обіцянкою. Чи тільки виглядає?

Якби не було, тепер у мене ще більше причин, щоб піти до незнайомця. Можливо, навіть виявиться, що таки знаю нового доброзичливця. Можливо, йому також щось від мене потрібно і навіть я готова буду виконати прохання, якщо те прозвучить прямо. Так було б зрозуміліше і надійніше. Можливо. Стільки можливостей і нових обіцянок, що якісь із них точно можуть виявитися дійсністю. Можливо це навіть той, з ким я мала зустрітися, але не склалося, тоді це було б просто справжнім дивом. Це було б занадто добре. От і ще одне запитання, яке так і не задала Маркові. Може й не доведеться?

Нарешті я вибралася на нову зустріч. Все це вже видається якоюсь формальністю чи рутиною. До цього можна і звикнути? А от до чого звикнути не можу, то це до того, що я знову прийшла першою і змушена чекати невідомо чого і кого. Ситуація досить некомфортна, якщо не сказати більше, але ж ще нічого не трапилося, просто варто зачекати.

Замість незнайомця, помічаю Марка, який явно сподівався мене тут зустріти. Оце так сюрприз. Якби ж запрошення прислав він, то посилання б точно не надсилав. Когось я вже знову підвела, якщо не втратила остаточно шанс дізнатися хоча б чого чекати від «друга».

‑ Привіт. Не сподівалася мене тут побачити?

Звичайні слова від Марка здаються тепер загрозливими.

‑ Знаю, що не сподівалася, але ж це я надіслав запрошення, влаштував маленький сюрприз.

А ось це вже неправда. Та й навіщо такі сюрпризи?

‑ Не міг дочекатися зустрічі?

Я жартую досить недоречно, але може він не знає про те посилання.

Марко усміхається, тож не знає таки. Сподіваюся, мій таємний доброзичливець устиг зникнути, коли побачив нас із Марком. Можливо озветься згодом, але тепер я Маркові не рада. Він не може не помітити мого розчарування і посміхається єхидно. Вже не приховує справжню сутність? Чи мені знову тільки здається? Варто бути пильною, але ж все одно не вийде.

‑ Ти хотіла мене щось запитати?

Звісно хотіла, Марку, але тепер на ті питання вже не отримаю чесної відповіді, тому все це даремно. Шкода, але чогось такого можна було чекати.

‑ А ти справді маєш що мені розповісти?

Якось підтримувати розмову мушу, бо напруга зростає і розчарування також. Марко не може не бачити. Як тільки дізнався де мене шукати? Хоча переслідувати мала б я. Все знову зіпсовано. Через нього?

‑ Тебе більше не цікавить наша справа? Не спитаєш як дізнався, що будеш тут? Бачу, що не віриш мені, та й не повинна. Чому не скажеш?

А як сказати? Озвучити і все закінчиться тут і тепер.

‑ Хіба ти можеш мені допомогти?

Не те, геть не те, але ж сам почав.

‑ Ти мала спитати чи захочу. Саме цього не знаєш, але мовчиш.

Чого він сподівається досягнути? Просто затримати? Просто не дати зустрітися з тим, ким мала? Хіба не знає, що я ж вдруге не відпущу інформатора? Хіба що не знайду, а щоб не знайшла засоби будуть. Невже справді це трапилося знову? Не можу повірити.

‑ Я вже не потрібний?

Марко задає запитання, що вказує на його справжню натуру і настрій. Чи не потрібна вже я? Озвучити це не наважуся. Треба якось інакше.

‑ Знаєш, що потрібний, адже більше допомогти нікому.

Чи полестить це йому? Вдає, що вірить, значить і я ще потрібна, можна час відтягнути. Але чим скінчиться ця безглузда розмова, обидва знаємо її недоцільність. Чи це не так? Час може бути корисним мені.

Марко розглянувся довкола і видно зібрався йти.

‑ Я поспішаю. Договоримо іншим разом.

От і добре, саме те, що мені потрібно.

‑ Як? Не даєш жодних пояснень? Я хотіла багато тебе запитати.

Можливо, таки запитаю, але все одно не зараз.

‑ Все розповім, всі запитання потім.

От і все, тільки спину й бачу. І що тепер? Нарешті сама. Чи наважиться підійти той, хто чекає? Надто швидко відпустив Марко. І чого хотів? Я повинна дізнатися, все одно рано чи пізно таки не приховає.

Таки даремно залишив мене саму, он вже хтось прошмигнув поміж будинками. Чому так явно ховається? Чи намагається привернути увагу? Саме з ним я мала зустрітися? Треба наздогнати. Здається, я таки отримаю те, за чим прийшла. Він навіть не втікає? Чекає на мене?

Я підходжу ближче. Таки справді чекає. Якщо Марко мені видається чимось знайомим, то цього я не бачила. Хто він такий? Ще один твій друг? Розумію, що їх мало бути чимало, але все ж мені невідомий цей чоловік.

Він поспішає до мене і, схоже, радий, що нарешті я одна.

‑ Вітаю. Розумію, що ми незнайомі, але маю сказати дещо важливе.

Це я вже зрозуміла, все ж пішов на певний ризик.

‑ Перш за все, я хотіла б довідатися хто ви і навіщо намагаєтеся мені допомогти, адже знайшли мене не випадково.