ЗНАХІДКА

Озвався Марко. Призначив зустріч, нарешті. Ще декілька хвилин тому я б раділа, але тепер тільки відзначила, що він не поспішав і мене хоче бачити аж завтра, тож все вирішилося саме собою і в мене виникла пауза для перевірки адреси. Знаю, що не так їх перевіряють, але більше не чекатиму.

Хтось або щось перешкодить мені дістатися до нової вказівки. Щось піде не так. А чи уявляю я, що буду робити, якщо все вдасться? Чи уявляю я , що саме знайду? Дуже приблизно і невиразно. Такий варіант я майже не розглядала, зате маю вже безліч варіантів невдач. Що ж заховано за тією адресою? Той квест, здається, не має виходу, а якщо й має, то не такий же простий той вихід, та й до найголовнішого ще навіть і близько не підступила і навіть та маленька частка підказки майже нічого не дає.

Я розчарувалася занадто швидко, але ж нічого з цим не можу зробити, почуття накочують хвилями, проте майже ні на що не впливають. Чи я знову помиляюся? Зараз про це можна не думати, хоча я й мала б щось вирішити більш вдало. Покладатися на випадок, поки, єдине, що мені залишається.

Я нарешті на новому місці. Переміщатися доводиться досить швидко, але в громадському транспорті мене важче зупинити. Цього разу все спокійно, ніхто не переслідує, хіба окрім того незнайомця, що надіслав повідомлення, а може вже й знайомця. А де ж він сам? Невже вирішив залишатися невідомим? Що ж чи хто мене тут чекає? Знову чекаю я сама, але згадую, що досі не знаю, що трапилося з тим, кому призначила зустріч, на яку не прийшов. Може він подав знак? Це було б непогано, але я бажаю надто багато, так просто не може трапитися.

Але що за адресу мені прислали? Тут я ще не була. Ще один закуток міста, у якому прожила так довго? Що ж тут може бути цікавого? Звичайний закуток, звичайні будинки, хіба надто віддалений від центру, та й людей тут мало, надто мало, навіть вдень. Добре, що хоч стемніє ще не скоро. Зимою сюди б і не поткнулася. Невже прийшла не даремно?

Я розумію, що не могла знати це місце, але якісь дивні відчуття підказують мені, що щось знайоме тут таки є. Надто закинуте? Надто тривожне? Десь на фотокартці бачила? Чому не можу пригадати. Воно якось поєднане з тобою, але я не можу точно вхопити те поєднання. Могла б сказати, що це мені тільки здалося, але відчуття надто сильні. Нарешті буду мати змогу оглянути місцину першою? Потрібний будинок знайшла, але куди далі? Квартира? Підвал? Щось поруч? Що має сказати мені те, що бачу? Двір? Стіни? Може десь якийсь знак? Може записка? Підказка така непевна. Чи то я не бачу? Мої пошуки не потривожать нікого. Потрібний мені будинок закинутий. І ніхто досі не зніс? Не переобладнав?

Ще трішки і мені почне здаватися , що саме місце несе загрозу. Тут щось недобре, але ж я ніколи не любила містики. Та й не темніє ще, але тут все одно сутінки, так і тягне втекти геть, але це також і зупиняє. Чи так має виглядати місце, де ховається справжня підказка? А я ж сподівалася на зустріч із незнайомцем. І пішла сама? Марка мала брати? Чи таки мала б?

Не знаю, що я тут знайду, але поспішати ділитися з Марком не варто. Хоча, може він вже знає, що я тут. Чи пішов би за мною? Звісно, що так. Можливо я даремно уявила його занадто могутнім і занадто підступним, можливо і поспішила з підозрами, але от довіряти повністю ще зарано. Подивлюся, час покаже. Хоча і з недовіри мені не так вже й багато користі, та хоч розчаровуватися не доведеться. Не хотіла б розчаруватися у Маркові? Надто багато про нього думаю, але ж це необхідність, але ж це у справі.

Треба рухатися далі. Час минає, але все більшає надія, що тут таки щось є цікаве і корисне. Де може ховатися підказка? Записка? Дерева я вже оглянула. Може десь під камінчиком? Може на стіні щось написано? А ось і стрілка вишкрябана на стіні. Почуваю себе підлітком. Невже ніхто не звернув уваги? Рухаюся далі, але стрілка вказує у прохід між будинками. Хіба на такому помітному місці може бути щось важливе? Хоча, може й не таке помітне, як видається. Стрілка веде у двір-колодязь. Невже таки прийшла?

Тут іще безлюдніше. За певних умов і вбити могли б, якщо обережно. Але саме тепер? Раніше не вдалося б? Ніби я чекаю саме цього і чекаю як тільки втратила тебе. Чого ж тоді вдаю, що хотіла б інакшого? Бо так треба, але було б простіше, щоб мене просто прибрали. Чи маю на це право? Поки що не маю. А ось і листочок. Для мене? Швидко беру з певністю, що цей раунд квесту нарешті приніс мені удачу. Все ж хоч довго, але занадто просто це було б. Мені не допоможуть просто так.

Виходжу з двору і шукаю нагоди непомітно прочитати записку. Певність, що знайшла все, що потрібно, тане з першими словами. Звісно, мені просто призначають зустріч. Можливо, на неї навіть прийдуть. Але чому не сьогодні? Пізній час надійніший. Хоча ні, все правильно, краще хай видається, що та зустріч не настільки важлива. Чи й справді буде такою важливою? Все одно це не Марко, тепер знаю, адже його запрошення на інший час. Ніби яка співбесіда чи ділові переговори. Все так невинно і безцільно. Може цього разу буде інакше?

Я не мала б так просто йти, адже це місце вибране моїм співбесідником не просто так. Я не мала б просто піти і з попереднього, адже там точно щось мусіло бути. Я таки йду геть, замість того, щоб зробити щось сама, та ще й сподіваюся, що те, що мала б дістати, хтось дасть просто так. Знаю, що так не буде. Скільки ж шансів я вже втратила? Порахувати просто нереально, а якби й вдалося, то настрою б не підняло. Чи мала б я повернутися? Мала б. Тільки куди? Про це також вже знаю, але не наважуся, тільки не на це, ніби навмисне уникаю чогось, що могло б дати реальний результат. Так вже є і змінити не наважуся. Поки що? Хіба ще не час?

Тепер що? Знову просто додому? Чому я так боюся зробити щось справжнє? Настільки не хочу знати те, що повинна? Хотіла б сама себе обманути? Вдається все гірше і скоро щось мусить змінитися. Можливо, коли зустрінуся з невідомим? А якщо він такий же як Марко? Уникатиму обох? Як хотіла б сказати, що забігаю наперед, але насправді ніяк не нажену запізнення. Чи рухаюся я взагалі? Чесно скажу, що рухом це назвати важко і я знаю, що так і є, просто не можу інакше, хоч як повинна.