СУМНІВИ

Мої пошуки нагадують дурнуватий затягнутий квест. Чи так вже необхідно, щоб все було аж настільки заплутано? Просто бути не могло, але ж мало бути все жорсткіше. Щось відбувається навколо мене, але без моєї участі. Мене усунули? Вирішили скористатися? Якби хоч натяк, хоч поштовх у потрібному керунку, то я б змінила ситуацію, але ту стіну поки не можу пробити. Змиритися з цим також не входить до моєї мети.

Як би я не хвилювалася за Марка, але зараз не він міг головний пріоритет і не можна про це забувати. Діяти на випередження і хоча б спробувати знайти папку я просто повинна. Чи мене до цього змушують? Не можна ж розраховувати аж на таку удачу, але її ще й немає. Треба спробувати і я вже навіть знаю де здійснити таку спробу. Як би не мучили сумніви, але час не чекає, а шанс на перевагу тим більше. Хоча, то також може бути пастка і то дуже вдала пастка.

Я мушу знайти одне місце, яке помітила у квартирі на фотографії, яка стояла на столі. Надто помітна підказка, звісно, але думаю, що господар сподівався, ніби, саме через помітність на неї і не звернуть увагу. Хотіла б я, щоб це так і було, але підказка може бути й порожньою і все ж перевірити варто якнайшвидше, тим більше, що далеко й не доведеться добиратися. Чи знають про це місце ті, від кого нотаріус хотів приховати схованку? Якщо його самого немає, то, на що б інше це не вказувало, але чітко говорить про те, що схованку не розкрили. То ж треба діяти.

Тільки вирушила на нове місце, як відновився контакт з Марком. Ніби нічого не трапилося, він розповів, що мав справи і попросив про зустріч. От і добре, але зустріч зачекає, та й місце все одно обирати йому. Хай вже робить як знає. Добре, звісно, що нічого лихого не трапилося, але саме тепер, це повідомлення тільки збільшує мої підозри щодо нього. Як нам далі співпрацювати? Не знаю, але дещо таки доведеться приховувати. Не надто зручно, але необхідно. Як же хочеться розпитати, але доведеться набратися терпіння, можливо, більше, ніж я думаю, але це не найгірше і не найнебезпечніше. Хіба не так? Побачу згодом, якщо таки побачу.

Чомусь мені тривожно втілювати свій план, все чекаю якогось підступу, але інших варіантів у мене немає. Чи то просто не побачила? Може й так, але тепер ніколи повертатися до того, що пропустила, навіть, якщо доведеться пошкодувати, а пошкодувати все одно змусять. Чого тоді уникати? Все ж нова мандрівка зайняла у мене надто багато часу, та й сама я як могла ту тривалість збільшувала. Чи допоможе це мені? Сумнівно, бо я вже бачу декого підозрілого там, куди зібралася йти, прямісінько біля будівлі. Та споруда не мала б зацікавити нікого, але, схоже, так не трапилося. Мене випередили? Чи просто здалося? Треба би перевірити, доки мене не помітили, але ж немає певності, що таки не помітили. Йти геть, поки не пізно? Чи почекати? Може, підозрілий персонаж сам кудись подінеться?

Але він іде прямо на мене, тепер сподіватися вчасно втекти не варто. Чого ж я завмерла і заціпеніла? Невже і досі боюся?

Його посмішка просто знущальна. Чому ж я почуваю себе загнаним звіром? Чому й досі не можу поворухнутися? Але як вони дізналися куди я піду? Чи прийшли самі по собі за тим же? Як би не було, мене також тут бачили і все одно знають для чого я прийшла. Невже даремно? Невже таки знайшли? Про це можу тільки здогадуватися, але сама вже туди потрапити не зможу, принаймні зараз. Невже таки втікати? Шлях мені вже перекрили.

Чого він так посміхається? Зібрався погрожувати? Показує, що мені не вдалося? Обидва варіанти погані, але другий, поки, був би безпечнішим. Все одно мені не вибирати. Здається, він таки не знайшов того, за чим прийшов, бо погляд стає щось надто лютим. Чого мовчить? Грає на нервах? Але ж і сам вже ледь стримується, тож мені непереливки. Де ж Марко? Яким дивом би опинився тут? Щось я геть розмріялася.

‑ Привіт, Славку.

Чий це голос позаду? Невже й справді матеріалізувався? Вони знайомі? Мене це не надто дивує, але мало б, мабуть, турбувати. Чомусь не настільки, як цього було б достатньо. Що ж це зі мною? Я радію?

Марко грубо відштовхнув мене, щоб дати можливість втекти і навіть хотів би цього, але я відійшла не далеко. Я мусіла побачити що трапиться далі і наскільки близько знайомі ці двоє. А може була й інша причина.

Суперники вже не помічали моєї присутності. Той, кого назвали Славком, не був радий несподіваній перешкоді, але відступати не думав. Буде бійка? Чи може домовляться? Хоча про що домовлятися мені уявити важко. Проте, щось таки дізнаюся. Нарешті відбудеться щось важливе.

Після цієї зустрічі питань буде аж надто багато, але Марко не схильний давати відповіді. Чи я ще не питала як слід? Я боюся його? Дивно таке визнавати, але мої підозри все ж можуть мати підстави, а тоді пояснень точно не буде. І куди подінуся? Це була б остаточна поразка. Чи тільки невдача у справі? А може щось більше? Та нічого особливого, я все одно не звикла аж надто довіряти, тож і з цим якось впораюся.

Зараз залишається тільки спостерігати. Такого кожного дня не побачиш. Цікаво, чи зможе Марко відібрати документи, якщо вони, звісно у Славка? Чогось я, раптом, стала такою відстороненою, ніби й справді зібралася дивитися фільм, але це геть не так. Чи готова я до того, що трапиться? Хороше питання, але й зараз передбачити нічого не можливо, може статися по різному. Чи достатньо я непомітна? Так, достатньо.

‑ Йди звідси, тут нічого цікавого не відбувається.

Голос Славка виводить із заціпеніння, але Марко нікуди не збирається.

‑ Твоя присутність тут уже досить цікава.

Так, але нічого не вдасться досягнуть такою розмовою. Мене тут немає, я невидимка і не варто про це забувати. Не будуть же вони битися посеред вулиці? Та й навіщо? Можливо між цими двома якийсь інший конфлікт, який взагалі не стосується моєї справи? З тих шпильок нічого не дізнаюся. Може таки до чогось домовляться, особливо, якщо зустрілися не випадково? Тільки про мою присутність не забули обидва. Краще б відійти подалі? Хтось зупинив би? Обережно відходжу за ріг будинку.