ЗНАЙОМСТВО

Вдома нахлинув відчай. Почуття, застиглі за день, знову розгорілися і влетіли в серце гострими скалками. Тепер не позбутися. Заглушила б їх знову, але доводиться тільки чекати якихось вказівок від незнайомого доброзичливця. Чи надійдуть вони? Чи не забуде про мене? Невже й справді чекаю? Невже таки дочекаюся? Дивне відчуття, сумбурне і заплутане.

Чи не пошкодую я, що виявилася такою незвично слухняною? Чи тільки чекала нагоди, щоб повернутися? А вдома аж надто тихо і спокійно. Невже не буде більше дзвінків чи записок? Чи вже прагну якої небезпеки? А чи настільки вона велика, як мені здалося? Щось іще я таки не врахувала, а тепер доводиться знову покладатися на долю і випадок. Звісно, поки довіряти випадку могла, але тепер все може змінитися. Підготуватися я не зможу, але тепер можу сподіватися на несподіваного помічника, якщо збираюся і далі бути такою довірливою. Але чому? Мала б зрозуміти його мотив. Не знаю.

Я повинна хоча б шукати далі, але і так маленьке поле діяльності щоразу тільки звужується. Щось таки роблю не так, але моя невпевненість не допоможе вирішити завдання. Чому я вирішила чекати? Чому зважилася повірити і стала надто обережною? Не повинна була б зупинятися. Але сама я точно зроблю щось не те. Шкода, що початок, який так багато обіцяв, може нікуди далі не привести. Але чому я вирішила здатися зарання? Навіть, якщо мине трохи часу, все одно я зможу продовжувати. Хіба ж не варто вдати бездіяльність, щоб відвернути небажану увагу? От тільки треба вдавати, а не дійсно не діяти. Знати б трішки більше про нового супутника. Може у записах, які я вже відклала, щось і згадується, хоч натяком. Так вже було б хоч щось корисне. Треба спробувати.

Доведеться знову звернутися до твоїх записів. Ти ж дав би мені підказку? Чи можу трактувати ту зустріч як знак? Не вірю, але мушу повірити. Сподіваюся, що не доведеться шкодувати, хоча, напевне, шкодувати ще доведеться про надто багато речей. Твоє місто приховує безліч тіней, але мені доведеться вивести їх на світло. Чомусь все триває надто довго. Чи мені тільки здається? Чекати я не любила ніколи.

Я могла б повернутися до власних завдань. Моя робота точно чекати не буде, але не можу змусити себе поринути у вигаданий світ, тепер той світ замовк і більше не відгукнеться порятунком. Більше не маю куди втекти. Повинна хоча б спробувати, але сиджу перед відкритим файлом і не можу видати ні знака. Моя ідея видається нічого не вартою, а все написане хіба стерти. Я не поспішаю стирати, нове починання може виявитися ще більш невдалим. Якби ж могла розповісти твою історію, але маю тільки нашу спільну, яка не потребує слів, її не повинна торкатися. Доведеться чекати? Навіть тут чекання переслідує мене. Що роблю не так? Нічогісінько. Чи справді? Це також стане відомо пізніше.

Відкладаю ноутбук і тепер зі мною тільки кава і вечір. Цей день минув надто швидко, але також марно. Принаймні мене більше не чіпають.

Хоч я і знаю, що це не на довго, але поки хоч трішки зосередженості мені не зашкодить. Вечір неквапливо переходить у ніч. Чи колись час тягнувся так довго? Не пригадаю. Так швидко забула. Та не забули про мене. Телефон дзенькнув повідомленням: «Зустрінемося завтра». Мій телефон, я не одразу збагнула, що хтось уже знає і це. Я знаю хто це. Могла б зітхнути з полегшенням? Не виходить. Та й надто вразливою стала. Може хоч номер поміняти? Чомусь шкода. Хай вже як буде, та й незнайомець ще пригодиться.

Хотіла було записати вхідний, але номер прихований. Звісно, той хтось обачніший за мене. Чому вирішив, що послухаюся? Мені більш потрібно? Щось має бути потрібно і йому. Треба дочекатися. Ніч також буде довгою, та я б все одно не спала, тепер думок тільки побільшало. Чи є відповіді на мої запитання? Не на всі, далеко не на всі, але всі мені не потрібні, поки. Тепер випадковостей поменшає? Буде видно. Знову час покаже.

Я можу уявити, що скаже мені той незнайомець, але думаю, що скаже він геть інше, бо ж не даремно йду на ту зустріч, яка може все одно не обіцяє нічого хорошого. Сподіваюся, що виявиться хоча б насправді корисною. І що тоді? Я геть більше не потрібна? Не змогла? Можливо, він і для мене знайде завдання. Слухатися чужих наказів? Спробує використати всліпу? Можливо, я даремно так думаю, залишається сподіватися. Хіба можу не піти? Аж ніяк.

Нарешті та мить прийшла. Він вже чекає, хоч я й поспішала як могла. Прийшов значно раніше, мабуть, так було треба, я здогадуюсь. Підходжу ближче і здається, наче ми давні знайомі, а то й друзі. Так також треба, не буду руйнувати гру. Він бере мене за руку і мій неспокій слабшає.

‑ Я знаю, у вас багато питань, тепер на деякі можу відповісти. Я Марко, давній друг вашого чоловіка, але через специфіку моєї роботи наше знайомство не можна було афішувати.

Ну так, це зрозуміло, як і те, що питати що то за робота даремно. Хіба про те чи не боїться Марко, що нас побачать разом. Але, насправді надто мало людей знали, що ми одружені. Тепер розумію, що так краще.

‑ Навіщо ви вирішили мені допомогти?

Хіба без мене не було б простіше? Та й пізніше могла б стати перешкодою. Але ж він не скаже правди. Навіщо питала?

‑ Ви – дружина особливої для мене людини і я мушу дбати про вашу безпеку. Надто ризиковану справу затіяли, але просити не втручатися не буду, не повірите. Простіше допомогти, тим більше, що мета у нас одна. Хіба ні? Адже не будете заперечувати, що зацікавлені у справедливості.

Сподіваюся, що це правда. Сподіваюся, так воно і є, адже перевірити вже не вийде. Могла б, але це надто ризиковано. Краще вже так. Значить, здогадки мої правильні, але ж цього надто мало. Чи скаже більше?

‑ То ви знаєте хто вбив мого чоловіка і чому?

Краще одразу запитати про головне, може, щось з цього і вийде, хоча навряд чи так одразу. І справді мій співрозмовник задумався. Про те, скільки мені можна розповісти? Чи просто нічого не скаже?

‑ Я тільки здогадуюся хто це може бути, але ви розумієте, що цього надто мало для хоч якихось дій. Потрібні докази, а їх немає, як і у вас.