ЗУСТРІЧ

Чи вибрала б я бездіяльність у цей період? Аж ніяк. Але я вирушаю у невідоме. Знайду людину, яку зможу попросити про допомогу? Чи нового ворога? Що і як запитати, щоб не накликати неприємності на співрозмовника? А я ж навіть не знаю ким буде той співрозмовник. Покластися на відчуття? Чи обставини підкажуть? А нічого іншого не залишається. Час збиратися. Нарешті щось реальне.

Збираюся стрімко, ніби хочу кулею вилетіти з приміщення. За порогом зупиняюся і змушую себе заспокоїтися. Я просто йду у справах. Я не маю привертати надто багато уваги. Я геть не готова до того, що чекає за рогом. Чи це надто велика перешкода? Може виявитися нездоланною, а може і ні. Чому мені так важко змиритися із тим, що від мене залежить не все? Може тому, що від мене тепер майже нічого не залежить? Щось таки залишилося. Щось ще можу, але як же мало. Має, все ж, вистачити.

Я ледь знаходжу потрібну вуличку. Надто непримітна, геть не містить якихось орієнтирів і зовсім незнайома. У цьому місті є вуличка, де я ніколи не ходила? Чому думала, що таке важко уявити? Людей тут мало, але хоча б вдень хтось, хто хотів би піти за мною не залишиться без уваги. Невже я використаю зброю? Сподіваюся, не доведеться, у мене є дещо інше, але це теж про всяк випадок. Тут звичайнісінькі будинки, навіть крамнички трапляються не часто. Кого я шукаю? Нотаріуса? Журналіста? Шпигуна?

Здається, потрібний мені будинок я вже проминула. Повертаюся у напівтемний перехід. Так, ось і номер. А квартира? Піднімаюся сходами вгору, адже переді мною заходила жіночка, яка відчинила під’їзд. Вона не звернула на мене уваги і я рушаю далі. От і потрібна квартира. Хто за дверима? Не наважуюся подзвонити. Вперше не знаю з чого почати розмову. Ще трішки і я почну питати себе що я тут роблю, а згодом іще хтось надійде. Але я мушу таки зважитись, хтось із сусідів зверне увагу. Я нічого не зможу пояснити. Чи все ж зможу?

Нарешті натискаю і чую пронизливий дзвінок десь углибині. Минають хвилини, але ніхто не відчиняє. Господарів немає вдома? Прийшла невчасно? Але я вже чую кроки з того боку. Двері відчиняє старий в окулярах. Таки нотаріус, мабуть, але не буду поспішати із висновками.

‑ Ви хто? Чого вам треба?

Господар не радий гостям. Це зрозуміло, можна було передбачити.

‑ Я не заберу багато часу. Ви знали Віктора Діденка?

Несподівано обличчя дідка проясняється і стає значно привітнішим.

‑ Звісно знаю. Чому знав? А ви звідки про нього чули? Щось трапилося?

Мені таки пощастило потрапити саме туди, куди треба, відчула це з певністю. І що тепер? Що тут іще шукати? Треба потрапити в квартиру.

‑ Я його дружина. Мій чоловік загинув, його вбили.

От і сказала це вголос. Як же ті слова ріжуть слух. Старий полотніє і виглядає аж надто схвильованим.

‑ Як? Хто? Щось вже відомо? А чим я можу допомогти?

Я сама не знаю чим, але хвилювання господаря вказує, що з моїм чоловіком вони були не просто знайомі, а таки досить добре. Поки це все.

‑ Віктор не закінчив одну справу і я вирішила, що ви допоможете з цим.

Спостерігаю за реакцією. Здивування і розгубленість, але перед тим щось іще. Тривога? Занепокоєння? Вчасно приховані.

‑ Але чим я можу допомогти? Чому ви вирішили, що саме я?

Я бачу, що він вже знає за чим я прийшла, але не певен чи не зможе приховати те. Чому і навіщо? Невже боїться? Треба переконати.

‑ Я знайшла у чоловіка вашу адресу і він сам просив звертатися до вас в разі чогось. От той час і прийшов. Не хотіла турбувати, якщо це не доречно.

Вдаю, що збираюся йти, але господар зупиняє мене. Здається, таки заінтригувала. А може просто виявилася, раптом, потрібною.

‑ Заходьте, я таки дещо можу вам розповісти, хоч і не мав би аж так довіряти. Я вас не бачив і Віктор не розповідав.

Це зрозуміло. Йому потрібен доказ? Чи свідоцтво про шлюб показати?

‑ Якби Віктор був живий і міг підтвердити мою особу, то цього б не довелося робити, бо мене б тут не було.

Терпець мене зраджує, відчуваю, що на межі, але старий на це не зважає. Ніби не почув, що сказала. Та бурчить спиною, доки йде кудись углиб квартири.

‑ Та знаю я, інакше не впустив би.

Просто час гає? Але знає таки більше за мене. Чомусь відчуваю себе трохи ображеною, але тільки геть краплю, адже прийшла не для цього.

Квартира повна старого мотлоху і досить темна. Може й на краще, не витримаю забагато світла. Щось таке і сподівалася побачити? Мабуть. Іду за господарем, він уже десь копирсається, а я сідаю у вітальні. Доведеться зачекати. Сподіваюся, воно того варте. Старий не поспішає і я все більше переконуюся, що він не хоче давати мені те, за чим прийшла. Чи хтось побував тут раніше? Повинні би, якщо я правильно розумію ситуацію.

Нарешті господар повертається у вітальню і тримає в руках якусь папку. Я розумію, що тут і не знайду комп’ютера чи флешки, але не можу позбутися відчуття ненадійності і ефемерності тих матеріалів, які коштують так дорого. Оце і є те, що шукала? Чи тільки ілюзія? А, може, найважливішого вже немає? Тут покопирсатися було б значно простіше, та й господаря прибрати. Та щось мої думки пішли не в тому напрямку, а дідусеві просто пощастило, що про нього ще не дізналися. Як тобі вдалося зберегти його в таємниці від них? Ти передбачив багато, майже все, але не врятувався сам.

Що може бути в такій папці? Ти просто розмовляв з тим дідуганом і його не мав називати у матеріалі. Що ж такого важливого знайшов у ньому? Як зустрілися? Я вже розгортаю очікування і сподівання, але господар не поспішає їх виправдовувати, та тепер я вже значно менше сумніваюся, що прийшла не даремно. Якщо за мною не слідкували сьогодні, то все може вдатися. Як же його розговорити?

‑ Мене звати Семен Олексійович.

От розмову і розпочато.

А Семен Олексійович не такий вже буркотливий і замкнений, як здалося спочатку. Розмова може вийти. Шкода, що я не маю твоїх здібностей розговорити будь кого. Моя невпевненість тут не допоможе, але може допоможе сам господар. Здається, він сам хотів би скинути із себе ту таємницю, яка так мені потрібна, це я ще можу помітити.