НЕЗВОРОТНЕ

Час повертатися. Перший шок минає, почуття влягаються, хоч і не могла б відімкнути на довше. Вдома якось більше шансів на рішення, яким би не було. Може змиритися? Знаю, що не вдасться. Яке рішення можу прийняти? Вчитися існувати без тебе? Хіба можна такому навчитись? Як про це думати?

Все ж вдома кава і тепло твого светра трохи заспокоює, втишує біль. Тепер можна сховатись від світу, в якому немає тебе. Все решта – омана. Все решта тільки тінь. У вухах затихають слова, що сказали – тебе більше немає.

Але не на довго. Зі сховку мене вириває дзвінок. Ще один? Кому знадобилася у такий час? Тепер ті дзвінки не несуть нічого хорошого. Ще яка звістка? Хіба іще мало? Не буду відповідати. Але хтось надто настирливий, доведеться таки якось заткнути телефон.

Приймаю дзвінок, але в слухавці мертве мочання. Гукаю хто там і чого телефонує. Ні звуку. Помилилися номером? Щось мені підказує, що це не так. Закінчую розмову, але у затишок сховку мені вже не повернутися. Хто ж то був? Не хотіла б почути ще раз, але, мабуть, доведеться. Знаю, що не відпустять. Невже я таки не помилилася і все не випадково?

Аж тепер я майже впевнилася, що тебе таки вбили навмисне. Цю ідею ніяк не можу прийняти як і те, що комусь ти заважав аж настільки, що він зважився відібрати у тебе життя. Тепер виходить так і є. Мої ідеї про помсту перестають бути просто ідеями і набувають реальних загрозливих обрисів. Але ж я щось таке вже чекала, хоч і не настільки явно і незворотно. Тепер оминути не вийде. А хіба я шукала втечі? Втікати й не думаю, отже треба якось діяти. Якби тільки знала як, але я розберуся.

Шукати у когось допомоги? Не можна, принаймні зараз, може потім таки доведеться. Чи знайдеться той, хто таки допоможе? Питання іще недоречне, та я не знаю, коли доведеться таки його вирішити. Як же швидко мій біль перервали, як рано ятрять мою втрату. Чи могли б зачекати ще трішки? Вийшло, що ні. Далі що? Моє місто мені стане ворогом? Чи лиш ті, хто у ньому чужинці? А це справді так? Доведеться дізнатися. Справді мені? Все ще хтіла б уникнути цього? Марна спроба, та в цьому ще теж доведеться переконатися. Марно втікати, а я і не буду. Чому така певна? Це ти.

Та дзвінок пролунав і вдруге. Тепер сумнівів не залишилося, мене не відпустять. Справді у трубку прошепотіли «Полювання тільки розпочалося». Тепер я знала, що місто виганяє мене, що мене також звинуватили і винесли вирок. Тепер усі сумніви зайві, а на запитання не залишилося часу. Я мала б впізнати голос, чи принаймні згадати за що і хто на мене такий лютий, але поки не мала уявлення. Доведеться згадувати, але в спогадах пустка. Тільки ти залишився, тільки ти стільки часу був усім моїм світом, ніби раніше не було геть нічого. Чому ж не залишив якої підказки? Не думав, що знадобиться, відчував, що сам вирішиш. Не вийшло.

А може підказка таки десь є? Тільки де її шукати? Тут? У твоєму місті? Там, де ти мав бути, але не доїхав? Не так і багато у мене спроб для пошуку, не так багато можливостей без тебе. Мушу спробувати, у мене немає вибору.

Тепер марно казати, що спробувала б, навіть якби не було дзвінка. Я збиралась, але чи наважилася б без поштовху сказати не можу. Хіба достатньо знаю навіть себе?Аж ніяк. Звісно, що ні. А тебе? Ще пізнаю.

Я могла б вимагати відповіді в невидимого співрозмовника, могла б щось сказати чи просто комусь розповісти, але саме тепер я відчула, що остаточно втратила контроль за власним життям. Хоча мала б відчути раніше, але тепер все вималювалося чітко і безкомпромісно. Все в руках того телефонного голосу, а я знаю тільки те, що швидше за все то чоловік, але голос змінений. І що далі? Доведеться виплутуватись, адже все і одразу змінилося надто швидко і кардинально. Невже потребувала аж такого поштовху? Чого хотів від мене незнайомець, а він може бути і не один.

Якщо доведеться розбиратися самій, то почну, мабуть, із твоїх таємниць, пошукаю чи справді не залишив якогось знаку, а може і чогось більшого. Доведеться порушити те, що мало залишатися непорушним, але тепер виходу у мене не залишилося. Ти ж пробачиш мені? Забудеш і колишню байдужість і теперішню метушню? Ти ж допоможеш? Більше не маю на що сподіватися.

Я розумію, що третього дзвінка чекати не варто. І що тепер? Втікати із власного дому? Просити, щоб хтось сховав? Оце вже ні. Я зустріну ворога, який наважиться прийти аж сюди так, як він на це заслуговує, от тільки сумніваюся, що все відбудеться саме так, швидше за все сюди він не прийде, мета інша. Хотів тільки залякати, поки що. От тільки, навіщо? Де шукати відповідь на це запитання я мала б зрозуміти найперше, але час іде, а я так і не зробила анічогісінько. Чекати більше не можна. Просто копирсатися в твоїх речах? Такий собі початок, хоч і не вдасться цього уникнути, та поки торкнутися їх я не можу, так і мозолять очі на кожному кроці. Боюся, що не зумію найти те, що треба? А може навпаки, знайти те, чого не хотіла б?

Як би не було, а наважитися не можу. Чекати наступного кроку? Не достатньо того, що вже відбулося? Може таки дочекаюся, поки і досі сумніваюся, а думала, що сильніша. Надто швидко все це спало на мене як камінь. Чи виправдання? Тільки невдала спроба.

Погляд впав на купку речей, яку мені віддали там. Ці речі були з тобою тоді, коли все трапилося, коли поїхав. Та нікуди не їхав, навіть останньої миті був не в авто. От і все, більше тебе немає, а тільки дрібнички, такі важливі, але все ж не в змозі повернути тебе, не в змозі нічого змінити. Чи дещо таки можуть? Телефон, ще так нещодавно був у твоїй руці. Кажуть, ледь не все життя можна вивчити, тепер же мертвий, невідомо чи й вдасться зарядити. Почуваюся ревнивою дружиною, що хоче контролювати геть усе, якось занадто пізно для цього. Твій телефон як частина тебе. Чи є там щось від мене? Хоча б часточка. Все це так неправильно і жахливо.

Ставлю телефон на зарядку, твою зарядку, хоч ледь можу її торкнутися. Екран оживає і на ньому я бачу наше спільне фото. Ледь баку крізь сльози. Коли вже здолаю цю слабкість? Не смію піддаватися відчаю надто довго, навіть це у мене забрали. Але як же зворушує те зображення.